Олена Печорна - Грішниця

так виглядають щасливчики. Дивно, після всього пережитого хтось навряд чи так би його назвав, але ж він щасливий, подібно сьогоднішнім птахам у небі.

– Може, ти поговориш із нею, га?

Лариса кивнула, мовляв, аякже, і впевнено відчинила двері палати. Ніні вже було значно краще, на шиї не лишилося навіть нагадування про той страшний слід, от тільки вона все одно продовжувала прикривати її руками.

– Привіт. Як почувається хвора?

Ніна махнула рукою у відповідь.

– Теж мені знайшла хвору.

– А що? Душевні рани теж потрібно лікувати. Як там душа наша поживає?

– Я забула, що це таке.

– То чого сидимо, вірніше, лежимо? Нехай чоловіку голову морочиш, щойно після весілля – можна, а лікар – фахівець, і то туди ж, бігає навколо, мов квочка. Годі, пора додому.

Ніна посміхнулася й одразу ж посерйознішала.

– А куди додому? Я не знаю, де це.

– Це там, куди хочеться повернутись.

– Значить, у мене немає дому.

Лариса посміхнулась:

– Дивачка, він у тебе є, просто туди повертатися не хочеться зараз. А знаєш що? Не поїхати б вам кудись подалі, туди, де тепліше, наприклад?

– У пекло відправляєш?

– Тю на тебе, до моря.

– Але ж це просто відтягування часу, я все одно маю колись повернутися назад.

– І повернешся, тільки вже іншою.

Лариса йшла стежкою, час від часу вповільнюючи крок, ніби завмирала на місці, дослухаючись до невидимих кроків весни, і знову продовжувала йти. Це тут вона навчилася ходити так, залишаючись сам на сам із собою справжньою, головне – не боятися такої себе. Біля магазину Ларисі назустріч вийшла жінка, а порівнявшись, зупинилась.

– Передай своїй подружці, що мій син повернувся додому.

Лариса уважно подивилася в очі матері.

– А куди додому?

– Як куди? До законної дружини й доньки, тому нехай не влаштовує цирку, це ж треба, вішатися вона надумалась. Не допоможе, і не мрійте, тільки Віктора мучить, вертихвістка. Нехай своєму законному голову морочить, а чужим – зась.

– Передам обов’язково. Тільки от прохання – нехай він із нею більше зустрічі не шукає, самі ж говорите, що Ніна вже заміжня.

Жінка розгублено закліпала очима, а потім обурилась:

– А він і не шукав, це Ніна винна.

– І на весіллі цілком випадково опинився? Нещасні вони обоє, а заразом і ті, хто поруч із ними. Дай Бог, щоб усе це лишилося в минулому.

Мати змовкла, опустила голову й заплакала:

– Правду кажеш, дочко, а ще правда в тому, що це ми своїх дітей нещасними зробили, я й Нінина мати. Господи, та хто ж знав, що так серйозно в них усе? Думала, молодощі – дурощі, а воно…

– Все одно, вороття нема. Та якщо й зміниш щось, то чи на краще?

– Це ж треба своїй дитині так…

– Годі, припиніть картати себе. Їм тепер залишилось одне – треба вчитися жити далі… і кожному окремо, принаймні, спробувати.

Шавко зраділо лащився й лизав руки, Марія Степанівна порпалася у дворі, Лариса зайшла до будинку й не побачила там Оксани, повернулася назад на вулицю та спитала, де дівчина. Старенька сумно якось зітхнула:

– Приходив Степан проситися, то повернулася додому.

– Додому куди?

– До нього.

– Але ж…

– Кожен має право на помилку. А може, то й справді її дім?

Десь високо над головами летіли довгі пташині ключі. Бодай хтось по-справжньому повернувся додому.

– Ти не можеш повернутися туди. Ларисо, а як же Слава?

Я стояла біля вікна в коридорі лікарні й мовчки стискала кулаки.

– Тільки заради нього я повертаюся назад. Я маю врятувати сина, а для цього потрібні гроші, потрібні негайно.

Кілька останніх ночей я боялася заплющувати очі, щоб не заснути. Приходив один і той же сон, де я стою біля свіжої могили, такої маленької, що вона обов’язково має бути дитячою. Стою, а холодні краплі поту повільно стікають по обличчю. Мені потрібно прочитати напис на хресті, але коли я це зроблю, світ зникне. Він не зможе існувати без сина, мій – точно.

– Неля Євгеніївна наполягає на терміновій операції, інакше все марно, уже нічого не допоможе. Розумієш?

Лєра зблідла, хоча добре знала стан Славки й без мене, до того ж, уже була для хлопчика другою мамою – хрещеною. Ми його охрестили прямо в лікарні, хрещеним став охоронець із лікарні, хоча довго відмовлявся, бабусею – Тамара Павлівна. Ось так просто мій хлопчик прийшов до Бога, тепер потрібно було втримати його на землі.

– Тамара Павлівна пропонує продати квартиру тут, купити хатинку в якомусь селі, а різницю витратити на операцію. Цього, можливо, буде замало, однак можна спробувати знайти благодійників, звернутися по допомогу в газети.

– Лєро, на все це потрібен час, а його в Славки нема. Необхідна вся сума й одразу.

– Але це ж шалені гроші. У кого ти зможеш їх там дістати?

– Хоч у самого чорта, але я повинна це зробити.

Особливо важко далися останні хвилини прощання зі Славою. Так, ніби я по живому вириваю своє серце й лишаю біля нього, а сама йду, не знаючи, чи побачу ось ці оченята ще раз, чи встигну. Біля нього залишалася Тамара Павлівна, але ж мала бути я. Дорога, люди, поспіх. Ніби якийсь інший вимір, метушливий і пустий. Я повернулася назад, у місто, де стояв усе той же будинок, з тими ж вікнами, червоним дахом і табличкою біля самого входу. Серце калатало десь біля самих скронь, здавалось, час відкрутив свою стрілку назад, і я знову маленька самотня дівчинка, що ховається на запиленому горищі від привидів дорослого світу. На подвір’ї діти збирали жовте листя липи й складали в букети. Чому в них такі схожі очі, неначе одні на всіх? Очі, в яких застигла надія. Це ж треба, колись у нас були точно такі.

– Доброго дня, я колишня вихованка інтернату. Можна до вас у гості?

Незнайома жінка посміхнулася та кивнула, очевидно, дещо тут таки змінилось, з’явилися нові обличчя.

– Звичайно, проходьте. Зараз я покличу когось із колег, у кого стаж більший, ніж мій. Вибачте, почекайте хвилиночку.

Я залишилася стояти на подвір’ї, а навколо збиралися діти. Вони ходили колами, нагадуючи зграйку пташенят, яких залишили тут зимувати. Раптом один хлопчик спитав:

– Ти наша мама?

Я здригнулась.

– Ні, у мене вже є син.

Хлопченя зітхнуло й замислилось.

– А йому не потрібен братик?

– Не знаю, поки що він не просив.

– О, бачу ви вже розважаєте гостю? Діти, а ви привіталися з тіточкою?

Я озирнулася на знайомий голос і завмерла. Переді мною стояла наша колишня Танюша. Вона навіть майже не