Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

— Це правда?

Я кивнув головою.

Фермін, з оповитим печаллю обличчям, співчутливо поплескав мене по спині.

— Погляньте на нього. Бідолаха шукає батька, загубленого в імлі минулого. Що може бути сумніше, скажіть, ваша превелебносте?..

— Є у вас якісь докази на підтвердження цього?

Фермін схопив мене за підборіддя, ніби пропонуючи моє обличчя як доказ.

Здавалося, священик вагався.

— Ви допоможете нам, отче? — улесливо благав я. — Будь ласка...

Отець Фернандо ніяково зітхнув.

— Гадаю, жодної шкоди від цього нікому не буде, — нарешті промовив він.

— Що саме ви бажаєте знати?

— Усе, — відповів за нас двох Фермін.

25

Ми пішли до кабінету отця Фернандо, де він, покликавши на допомогу свою пам’ять, змінив тон проповідника на інтонацію оповідача. Він дбайливо виліплював кожне речення, виважуючи їх щодо додержання розміру, який, здавалося б, передбачав наприкінці мораль, але її не було. Роки вчителювання наклали відбиток повчальності на його манери; він звик до того, що його слухали, але не був упевнений, що його чують.

— Якщо я ні в чому не помиляюся, — почав він, — Хуліан Каракс прийшов до школи Святого Ґабріеля у 1914 році. Я відразу ж з ним заприятелював, бо ми обидва належали до тих небагатьох учнів, які не були нащадками багатих родин. Діти багатіїв називали нас «вічно голодною бандою». Тим часом кожен з нас мав свою історію. Мені, дякувати батькові, вдалося отримати стипендію: батько двадцять п’ять років працював у цій школі на кухні. Хуліана прийняли завдяки клопотанню пана Алдаї, який відвідував капелюшну крамницю Фортюні — Хуліанового батька. То були, звичайно, інші часи, тоді влада ще була зосереджена в руках небагатьох знатних родин. Той світ зник — рештки його було зметено за часів падіння Республіки. Сподіваюся, то й на краще. Єдине, що залишилося, — імена на фірмових бланках компаній, банків та безлицих консорціумів. Як і інші міста, Барселона має свою історію, й переважно це — історія руїн. Усе те, чим ми й досі пишаємося, — палаци, фабрики, пам’ятники, родові герби — ніщо інше, як рештки згаслої цивілізації.

Дійшовши цього висновку, отець Фернандо зробив урочисту паузу, під час якої, здавалося, чекав, коли «паства» відповість якоюсь латинською цитатою з требника.

— Амінь, превелебний отче. Яка велика правда міститься в цих словах, — промовив Фермін, щоб перервати недоладне мовчання.

— Ви розповідали про перший рік мого батька в школі, — м’яко нагадав я.

Отець Фернандо кивнув.

— Тоді він уже називав себе Караксом, хоча його батьківське прізвище було Фортюні. Спершу хлопці дражнили його за це — переважно ті, хто висміював «вічно голодну банду». Вони також глузували і з мене, бо я був сином кухаря. Ви знаєте, які бувають діти. Хоча Бог наповнює добротою їхні серця, вони повторюють те, що чують удома.

— Маленькі янголята, — втрутився Фермін.

— То що ви пам’ятаєте про мого батька? — не вгавав я.

— Ну, це було так давно... Найкращим другом твого батька на той час був не Хорхе Алдая, а хлопець на ім’я Мікель Молінер. Родина Мікеля була майже такою ж заможною, як і родина Алдаїв, і я наважуся сказати, що Мікель був найексцентричнішим учнем, якого будь-коли бачила ця школа. Директор уважав, що Мікель одержимий дияволом, бо хлопець під час меси цитував Маркса німецькою мовою.

— Чим не ознака одержимості, — погодився Фермін.

— Мікель та Хуліан чудово ладнали. Бувало, ми троє збиралися разом під час обідньої перерви, й Хуліан розповідав нам історії. Іноді він розповідав про свою родину та родину Алдаїв... — Священик, здавалося, якийсь час вагався, та за кілька хвилин продовжив. — Навіть після закінчення школи ми з Мікелем не втратили зв’язку. Тоді Хуліан уже поїхав до Парижа. Знаю, що Мікель за ним сумував. Він часто говорив про нього, пригадуючи таємниці, які йому колись довірив Хуліан... Пізніше, коли я вступив до семінарії, Мікель сказав мені: «Ти перекинувся у стан ворогів». Тоді він, либонь, пожартував, але наші шляхи насправді розійшлися.

— А чи не чули ви, що Мікель одружився із жінкою на ім’я Нурія Монфорт?

— Мікель? Одружився?

— Вас це дивує?

— Не те щоб дивувало, але... Не знаю. Відверто кажучи, я багато років нічого не чув про Мікеля. З початку війни.

— Він ніколи не згадував цього імені — Нурія Монфорт?

— Ні, ніколи. І він не казав, що має на думці одруження, ніколи не згадував, що в нього є наречена... Послухайте, я не впевнений, що можу обговорювати все це з вами. Це особисті речі, які розповідали мені Хуліан та Мікель. І вони сподівалися, що все залишиться між нами.

— Невже ви відмовите синові в єдиній можливості дізнатися про минуле батька?! — вигукнув Фермін.

Отець Фернандо, здавалося, розривався між сумнівами та раптовим бажанням пригадати, відродити в пам’яті ті втрачені дні.

— Справді, минуло вже багато років, гадаю, колишні таємниці вже втратили своє значення... Я досі пам’ятаю той день, коли Хуліан розповів нам, як він познайомився з Алдаями. Відтоді його життя змінилося назавжди, хоча він і не відразу це збагнув...

...Якось увечері у жовтні 1914, року, напроти крамниці капелюхів Фортюні, що на вулиці Св. Антоніо, пригальмувала якась дивина, що її багато хто взяв за привид на колесах. З автомобіля випливла велична та самовпевнена персона. Це був пан Рікардо Алдая — на той час один з найбагатших людей не лише в Барселоні, але й у цілій Іспанії. До його текстильної імперії належали промислові цитаделі та торговельні колонії вздовж усіх річок Каталонії. У правиці пана Алдаї зосереджувалися віжки управління банками та нерухомістю у половині провінції, а ліва рука його володіла важелями впливу на провінційну раду, мерію, різноманітні відомства, церковні парафії та портову митну службу.

Того вечора чоловікові з розкішними вусами та королівськими бакенбардами, якого боялися всі в окрузі, знадобився капелюх. Він увійшов до крамниці пана Антоні Фортюні та, швидко окинувши оком усе приміщення, звернув увагу на капелюшника й на його помічника, юного Хуліана. Гість промовив:

— Мені сказали, що, незважаючи на непоказний вигляд вашої крамниці, найкращі капелюхи в Барселоні роблять саме тут. Осінь, безперечно, похмура, тож мені знадобляться шість циліндрів, дюжина котелків, кілька мисливських капелюхів та щось пристойне для появи в мадридському кортесі[39]. Ви записуєте? Чи ви гадаєте, що я буду повторювати?

Це стало початком великої