Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

бентежачись її мовчанкою, розпатякував далі Шульга, — ви ж неодмінно спитаєте мене, що казали про електротехніку Маркс і Енгельс. Будь ласка. Вони вказували, що електроенергія справить революційний вплив не тільки на техніку, а й на весь історичний розвиток. Енгельс у листі до Бернштейна в зв’язку з цим висловив таку думку: «Цілком зрозуміло, що завдяки електротехніці виробничі сили зростуть так, що буржуазія буде дедалі неспроможніша управляти ними».

Полюскевич уперто мовчала. Хоч би ж тобі бровою ворухнула, відзначаючи, сказати б, поглиблене цитування Шульгою класиків марксизму–ленінізму.

. — Ви мене нічого не питаєте, тоді я спитаю вас, — не розгубився Шульга. — Мій батько будував Дніпрогес, я до війни вчився у ФЗУ при трансформаторному заводі, і все електроустаткування, яке мені доводилося там бачити, було не наше, не соціалістичне, а буржуазне. Вестінгауз, Сіменс–Шуккерт, Сіменс і Гальске. Динамне і трансформаторне залізо, вольфрам, слюда, бакеліт, пресшпан — все від буржуазії. Тоді як же з словами Енгельса про неспроможність буржуазії впоратися з електротехнікою?

Далі грати в мовчанку з цим нахабним студентом, який замахнувся вже й на класиків марксизму–ленінізму, було небезпечно, але й ув’язуватися в суперечку з ним було ще небезпечніше; тому доцент Полюскевич нарешті заговорила, але так, ніби не чула нічого сказаного Шульгою, неначе він взагалі не сказав ще жодного слова.

— Скажіть мені, — несподівано спитала вона, — про що вам говорить ім’я Доліво–Добровольського?

— Я знаю тільки те, що це не Фарадей і не Максвелл, — не розгубився Шульга.

— Але ви не знаєте, що це наш вітчизняний учений, який створив перший трифазний асинхронний двигун і трифазний трансформатор. Не знаєте ж?

— Якось не поцікавився.

— От бачите, — Полюскевич блідо усміхнулася, вже не приховуючи зловтіхи. — Ви чесно заробили двійку за нехтування здобутками вітчизняної науки.

— Коли цей Доліво–Добровольський справді, як ото ви кажете, тоді заробив.

— Але зважаючи на те, що ви знаєте пресшпан, про який жоден з ваших однокурсників навіть не чув ніколи, я ставлю вам трійку, яку ви теж заробили чесно.

І вона вималювала в його заліковій книжці таку величезну трійку, що Шульга тільки руками розвів: така маленька жінка і така велика трійка!

Вже біля дверей він поцікавився:

— А цей Доліво–Добровольський, він хто — поляк чи, може, українець?

— Він гордість нашої вітчизняної науки, — відповіла Полюскевич.

А Ольга? Вона що, гордість нашої вітчизняної краси?

Шульга упіймав її, вже й не сподіваючись. У своїх майже щоденних мандрах на край вулиці Поля заблукав туди о тій невизначеній порі, коли вже не день, але ще й не вечір, серед сивих лютневих снігів у сивому притемненому просторі самотньо сивіла глиняна кострубата хатка, як завжди, мертва й покинута, але цього разу між хаткою і Шульгою в холодному сивому просторі з’явилися дві теплі постаті, він не повірив власним очам, не повірив несподіваному щастю, мав би кинутися навстріч, бігти чимдуж, щоб не втратити цього нежданого дару, простягати руки, ловити в обійми, притискувати до грудей, до серця, до… А сам стояв, заклякнувши посеред снігу, і безпорадно спостерігав, як наближаються до нього дві жінки.

Оля і ще одна? Розгублений був так, що не зауважив, у що вдягнена Оля, на її подругу взагалі не звертав уваги. Здається, вона була вища за Олю, негарна, якась ніби маслакувата. Вродливі жінки завжди вибирають собі невродливих подруг, підсвідомо уникаючи можливої конкуренції. Щоправда, конкуренція і його Оля — поняття несумісні і просто неможливі.

Шульга стояв, вони підійшли до нього.

— Ой, здрастуй, — сказала Оля. — Як це ти вгадав, що ми йтимемо в кіно? А це моя кума Тося. Знайомтесь.

Шульга ждав, що в його руці затепліє долонька Олина, натомість відчув дотик чужої шорсткої шкіри.

— Оце ж, мабуть, той студент, що ти, Олько, казала? — гмикнула та, що звалася Тосею, Тасею, Тусею чи чорт її там знає як. — І чого б я ото тут тинялася без діла на цьому белебені? Аби тільки людям голову морочити!

Шульга не лишився в боргу.

— Олю, — сказав він, — я думав, що твоя кума в Покровському, а не тут.

— Та це не я Тосю в куми взяла, а вона мене. Як вийде заміж та народить, тоді мене — кумою.

— А шанси такі є? — познущався з маслакуватої «куми» Шульга.

— Тося дуже перебірлива, — не вловила іронії Оля. — Вона каже: тільки героя. Ми оце й у кіно йдемо. «Кавалер Золотої Звєзди». Третій раз ідемо. Там герой ганяється за дівчиною, так же ж гарно ганяється, а вона втікає, не дається, Тося каже, що та Настя в кіно — викапана вона, а мені кажуть, ніби вона схожа на мене, така ж чорнява, і груди, і все таке, а тільки в кіно вона там так швидко крутиться, що й не роздивишся… А ти бачив «Кавалера…»?

Шульга бачив той ідіотський фільм, де такий, як він, фронтовик–танкіст повчає сільських дядьків, що «без електрики жити незмога», але не став казати про це Олі, бо за те, щоб посидіти біля неї годину–півтори, готовий був дивитися цього «Кавалера» хоч і всі десять і сто разів!

Він свдів між ними двома, довго намагався впіймати в темряві Олину руку, коли йому це вдалося нарешті, пробував притиснути її руку то до її грудей, то до стегна, то хоча б до якоїсь точки її тіла, надійно схованого під товстим зимовим одягом, але жінка, виявляючи хіба ж таку силу, не піддавалася, їхні сплетені руки так і зависали в повітрі протягом усього сеансу, «кума» в своїх переживаннях за героя й героїню кінофільму, здається, не помічала того небезпечного переплетінню рук, Шульга на екран не дивився взагалі, Олька, вся зосереджена на тому, щоб не піддатися, здається, теж не дуже переймалася тим, що відбувається на екрані, десь наприкінці фільму вона відважилася навіть на те, що прошепотіла Шульзі на вухо: «Мені це кіно так собі! Мені вже як дивитися, то кіно «Пархоменко». Я вже разів з десять дивилася! Там артистка, всі кажуть, на мене схожа, так наче то я сама!..»

Шульга бачив «Пархоменка» в госпіталі. Теж кілька разів, бо актриса Окуневська чимось нагадувала його Юлію. Але тільки нагадувала, а не була нею.

— Та артистка не така, як ти, — пошепки відповів Ользі Шульга. — Вона вся намальована. Як на дикті намальована. А ти жива. Ти навіть сама не