Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

кімнатці старенької халабуди на холодному балтійському узбережжі роками бачив неприступний замок на високому березі, віри не йняв: здійснилося?!

Накупив делікатесів на скажену прірву грошей, замовив, щоб доправили новому хазяїнові до нової хати. Щось незнайоме і вільне оселилося в серці, розбурхувало душу. Зазирнув до ювелірної крамнички: чому б Ізідорі не купити щось виняткове і неймовірне? Схаменувся. Має таке, що тій крамниці і не снилося… Нахабно обірвав усі маки біля задньої стіни будинку. Не пов’януть! Не посміють! Сьогодні особливий день.

Увірвався до вітальні вільним вітром.

– Ізідоро! Тобі… Маки!

Ізідора була не в гуморі. Взяла букет, дивилася на нього, як кат на жертву, безжально обривала пелюстки.

– Маки… Що ще?!

Ілія хотів було вихлюпнути: дім… Мій дім – твій дім. Чи щось на кшталт того. Та знадвору засигналила автівка: Іліїне замовлення приперли під поріг.

– Що це? – Ізідора напружилася.

– Там… багато чого. Кав’яр? Гусяча печінка? Трюфелі? Розбирала величезні пакети зацікавлено. Пожвавішала, не супила брівок. Вино? Віскі? А є шампанське? А хай би хтось приготував справжнє французьке фондю і привіз гарячим!

– Як забажаєш! Ти… хазяйка у моєму домі, – вимовив врешті.

Ізідора завмерла.

– То усе це…

– Відзначимо? Цей дім – віднині наш… – Ілія заплутався, розгубився. – Звичайно, якщо ти хочеш… То ми вийдемо… Надвір. І я скажу: кохана, це мій дім. Ходімо… туди.

Ізідора примружила очі. Довго мовчала.

– Зайве, – вимовила врешті.

Спритно відкоркувала червоне вино, відпила з пляшки. Підійшла до старої Гоцикової футболки, що вона так і валялася біля каміна на коров’ячій шкурі. Ухопила. Викинула у відчинене вікно.

– То святкуватимемо?! Так?! – пожвавилася. Розсміялася із полегшенням.

– Так! Чого ти хочеш?

– Я? Зараз!

Покинула пляшку на підлозі, побігла у двір. Віднайшла Гоцикову футболку, ухопила, стала на самісінькому краєчку крутого берега, кинула її у море.

– То святкуватимемо? Так? – перепитала Ілію зухвало.

Що то було? Один Бог знає. Напилися в зюзю. Повідкривали всі пляшки, що їх Ілія замовив немало. Зливали в один келих горілку, вино, лікер, віскі…

– Іліє… Це неможливо пити! – ледь ворушила язиком Ізідора.

– Оце усе… геть неможливо, але ми… – хитався Ілія.

– Неможливо! Але ми… – Ізідора уперто супилася, ковтала вибухову суміш. – І ти пий!

– Я? Так! – Ілію нудило, з відразою нюхав алкоголь у келихові, кривився, ковтав. – Ізідоро… Навіщо ми це робимо?

– Тому що ми… дуже, дуже, дуже самотні нещасні люди, – раптом сказала Ізідора.

Ілія ледь відірвав дупу від стільця, підвівся з бокалом, вигнув шию, спантеличено спостерігав за дівчиною: упала на коров’ячу шкуру, притислася до неї животом, усім тілом, стогнала збуджено і тоскно.

«Я… люблю тебе!» – хотів сказати Ілія. Та перемогла нудота. Вибіг на подвір’я, ригав під зірками, завалився перед порогом і відрубався.

На ранок – тверезі, спустошені, прозрілі – сиділи поряд край крутого берега. Мовчали. Одне на одне не дивилися. Під ногами билося море.

– Він… не повернеться, – раптом сказав Ілія.

Ізідора й не ворухнулася.

– Ми… говорили… напередодні. Я проводжав його. Він сказав: перетнемося якось при нагоді, але не тут.

Замовк, скосив на дівчину очі.

– Якщо ти тут тільки заради того, аби дочекатися…

– Ні!

– …То знай: чекати марно.

– Ні…

– Що?! Не розумію… Я не розумію тебе! – підхопився.

Стояв над прірвою, горлав відчайдушно і тоскно.

– Ну чого… Чого ти хочеш?! Скажи, Ізідоро! Все зроблю!

Ізідора вигнула спину, наче всередині завівся пекучий незламний стрижень – не дозволяв опускати плечі, гнути хребет.

– Побудуй мені капличку, Іліє, – сказала відсторонено, наче з інших світів.

Майстри з сусіднього селища з’явилися біля Іліїної приватної власності наступного дня о восьмій ранку. Ізідора вже прокинулася. Уже збігала до моря, повернулася – волога, радісна, заварила кави і навіть пообіцяла трьом кремезним чоловікам, що вони підрядилися каплицю зводити, на обід прохолодного вина і гарячого супу.

– Тільки працюйте з молитвою, – попросила.

Ілія спостерігав за Ізідорою, не впізнавав: світилася. Клопоти й самого заспокоювали, відволікали від сумних дум. Та він заради цього не каплицю – храм зведе! Землі, слава Богу, вистачає. Радився з майстрами: де краще споруду поставити?

– Подалі від берега, біля дороги, – відповідали в один голос. Ілія уже дав сигнал: починайте! Глянув на Ізідору, сполошився.

– Щось не так?

– Моя каплиця стоятиме там, де я хочу.

– Добре! – знітився. Побіг до робітників. – Зачекайте! – Галопом назад до Ізідори. – То… вибирай місце, Ізідоро.

– Давно вибрала. У перший же день, – упевнено пішла до самотньої тополі. Вказала на неї. – Тут!

Ілія розгубився.

– Дерево шкода. Живе…

– То хай живе у каплиці, – відрізала Ізідора.

Дядьки з сусіднього селища перезирнулися: ого, та тут, певно, такі гівнюки поселилися, що їм і з Господа позбиткуватися – не проблема. Ще б зоопарк розмістили там, де люди молитися мають. Мовчали, їли Ілію очима: що скажеш, кабайєро?!

Ілія почервонів од прикрощів: знав би, що таке діло, переховав би скарби в інше місце. А тепер тополю чіпати – ніяк. Та раптом каплиця над закопаними скарбами здалася більш надійним сховищем, ніж купа каміння під деревиною.

– Екологічний проект, – промимрив. – Бережемо довкілля.

До ночі не відходив від копачів, що рили навколо тополі метрової глибини рів під фундамент каплиці. Товкся собі без діла, скарби охороняв. Командувала Ізідора. Задала тон з самого початку. Тільки визначилися із місцем, пояснила все щодо форми і розмірів.

– Фундамент має бути у формі шестикутника, – наказала. – Тополя у центрі. Відстань від центру до кожного з шести кутів – п’ять метрів.

Майстри взялися відстань вимірювати: а не виходіть! Тополя – за п’ять метрів від крутого берега. Або в іншому місці каплицю ставити, або меншу робити.

– Меншу! – вирішила Ізідора.

Нарештв радіус споруди скоротився до трьох метрів.

– Шість метрів у діаметрі. Хіба мало, Ізідоро? – питав Ілія.

Не відповідала. Захопилася. Сиділа на сходинках вежі, малювала каплицю. На цупкому папері виростали важкі стіни. Чотири арочні вікна з двох боків від дверей, на протилежній від входу стіні – глибока ніша.

– Для Діви Марії.

– Так гарно…

– Правда? – очі заблищали. Обійняла Ілію. – Я люблю тебе Іліє!

Ох, Ізідоро… Будувала свою віру, наче наказувала Ілії: і ти вір. Сподівайся…

За тиждень цегляні стіни закрили грубий тополиний стовбур. Піднялися на три метри. Майстри наполягали: хай з місяць стіни вистояться, висохнуть. Та Ізідора і слухати не хотіла.

– Ні, ні! Перекриття! Дах!

Чоловіки хитали головами: дурне діло, нізащо не станемо таке робити! Та Ілія дістав гроші і питання відпали.

За два тижні невеличка, здалеку кругленька, невисока каплиця з дивакуватим скляним дахом, крізь обрізаний конус якого стирчала тополина крона, наче хвіст відьмацької мітли, стояла на краю крутого берега. Залишилося