Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

вуздечку, в другій бамбукову палицю. На ногах у нього метлялися брудні полотняні штани, а «під вигорілою майкою вигравали м'язи.

— Як справи, Ібрагіме? — запитав Кліке.

— Добре, пане, дякувати аллахові, — відповів Ібрагім, блимаючи на Оту. — А також і мені. — Він цілком пристойно говорив по-французьки.

— Це пан Сауліт, новий управитель, Ібрагіме, — сказав Кліке. — Між іншим, теж чемпіон, тільки боксер.

Ібрагім уклонився.

— Ваш слуга… — сказав він, скоса дивлячись на Кліке.

— Коли панові Сауліту буде щось треба, ти йому допоможеш, Ібрагіме.

— Слухаю, пане, — сказав Ібрагім і скосив очі на Оту, граючись бамбуковою палицею. Вона випала у нього з руки, і коли він нахилився по неї, здавалося, що шукає її на небі, а не на землі. — Даруйте, пане, — звернувся він до Кліке, коли вони рушили, — я повинен слухатись усіх наказів пана Сауліта?

— Звичайно, — відповів Кліке й стиснув віслюкові боки п'ятаки.

Ота зробив те саме.

— Я не помилився, пане Кліке? ~ запитав він, тільки-но вони трохи від'їхали. — Хто, ви сказали, я? Управитель?

Кліке повернув до нього обличчя, захищене корковим шоломом:

— Ви білий, Густе, отже, стоїте вище за Ібрагіма й повинні мати якийсь титул.

— Виходить, я не управитель?

Кліке почухав коліно.

— І так, і ні, Густе. Хіба це для вас так важливо?

Ота знизав плечима. Йому, зрештою, було байдуже, проте все-таки хотілося знати, на що він може розраховувати. Але Кліке вже смикнув за вуздечку, й віслюк побіг швидше. Вони їхали вздовж каламутного струмка й повз дослідні грядки з прянощами і кмином, коріандром і хеною, з якої, пояснив Кліке, виготовляють барвник.

Доїхавши до межі обробленого поля, вони побачили другу групу робітників… Це теж були хлопці в сорочках і з косами на поголених головах. Вони копали ямки й розпушували грунт.

— Що стосується цього титулу, — сказав Ота, — то я волів би бути наглядачем, а не управителем.

— Наглядач тут уже є. Ібрагім.

— Я думав, що він має під собою порядних людей. Порядних арабів.

Кліке зупинив віслюка.

— Ви повинні собі дещо усвідомити, Густе, — сказав Кліке журним голосом. — Наприклад, те, що порядних арабів тут іще немає. Але будуть, будуть, Густе! Це хоч і великі ледарі, зате вони не такі безнадійні, як дехто вважає, їх треба тільки вміти навчити. Ви запряжете їх до роботи й відучите від лінощів, я цього певен. Це не теорія, це дійсність, яку я перевірив на практиці. Ось вам її наслідки.

І він широким жестом обвів свою плантацію. Віслюк злякався цього раптового руху і побіг. Кліке не зупиняв його. Обернувшись, він побачив, що Ота й досі стоїть на місці й дивиться на хлопців. Він свиснув, і Отин віслюк помчав уперед, як тренований цирковий поні. Кліке весело зареготав.

— Це все Ібрагім, Густе, — сміявся він. — Це він його так вишколив. Мені іноді здається, що він був приборкувачем диких звірів, а не борцем.

Доїхавши до маєтку, вони спішилися.

— Однак, незалежно від того, ким був Ібрагім раніше, — сказав Кліке, споважнівши, — я повторюю, незалежно від того, ким він був раніше, не втручайтеся в його справи, Густе. Це я вам раджу абсолютно щиро. Робоча сила в його віданні, й те, що ви тільки-но бачили, здебільша його заслуга, бо він уміє дати з ними ради. Ви добре мене зрозуміли?

— Думаю, що так… Але якщо я не управитель і мене не повинно цікавити то, що дієті. ся поза домом, то що ж тоді входить у мої обов'язки? Яке моє завдання?

Кліке підняв трохи шолом і витер хустинкою чоло, біле, як черево риби.

— Бути білим, Густе, ось ваше завдання, — усміхнувся він. У нього були великі водянисті очі. — І лишитися ним. Нас тут так мало, Густе! Білих у повному розумінні цього слова.

2

Протягом наступних трьох тижнів Кліке тричі їздив кудись у торговельних справах; його не було по кілька днів, і Оті доводилося стерегти пані Кліке. Він зрозумів, що це і є його основне завдання — бути поруч, щоб жінка не лишалася сама серед юрби, яка складалася з п'ятдесяти коричневих хлопців, кількох коричневих жінок, коричневого кухаря, двох коричневих слуг та Ібрагіма, скоріше чорного, ніж коричневого. І з коричневих чоловіків, які іноді проїздили повз садибу на віслюках, нав'ючених величезними мішками. І з коричневого села, яке видніло між пагорками. І з коричневого каїда, що іноді приїздив до пана Кліке на білому як сніг віслюкові, оздобленому вишитими чапраками, щоб залагодити справи, які стосуються робочої сили.

Звали його Абдул Рахман, на ньому була така сама чиста джелаба[23], як у Юсуфа, гіда з Рабата, й вінчик сивих вусів довкола рота. Сидячи на стільці навпроти пані Кліке, підлесливо всміхаючись і безбожно калічачи французьку мову, він скидався на стару мавпу, загорнену після купелі в білі рушники.

Це був власник тієї вежі, що стирчала серед пагорбів, мов намальована на тлі неба, власник села під нею і ще багатьох інших сіл, яких звідси не було видно, бо вони ховалися в долинах між пагорбами. Вія стояв на чолі цілого племені бені мегір, володів тут геть усім і постачав Кліке хлопців за твердо визначену ціну.

Вперше Ота віч-на-віч зустрівся з Абдулом Рахманом, коли Кліке кудись поїхав і він, Ота, стеріг пані. Коли каїд зіскочив у дворі із свого гарного віслюка й зашкрябав у двері, вона не відіслала Оту. Каїд ніколи не стукав, а тільки шкрябав у двері. У нього були довгі нігті, на кінчиках червоні, наче він роздирав ними шкіру аж до крові. Проте це була не кров, а хена, барвник, що його Кліке вирощував на дослідній ділянці.

Так Ота довідався, як наймають хлопців племені бені мегір.

А незабаром він дізнався про це плем'я набагато більше з розповіді абата Гайяра, який щосуботи приїздив з Мекнеса старим деренчливим фордом. Це був дуже вродливий чоловік років тридцяти п'яти, з тонким носом і довгими пальцями, які при кожному порухові, здавалося, маяли в, повітрі, наче були без кісток.

— Бачите он ту касбу? — запитав він, показуючи спроквола на вежу каїда Абдула, яка темніла на тлі вечірнього неба. — Касба, юначе, по-арабському означає фортеця, замок, і в Марокко їх сотні. Але ця унікальна. Її збудували на початку вісімнадцятого століття християнські раби.

Абат Гайяр на мить замовк, і його гарні очі затуманились.

— Ви мене добре розумієте, юначе? Поневолені християни. Католики! Християни в поганській неволі! Можете собі уявити, скільки в цій нікчемній вежі замуровано християнських сліз, скільки поту?.. І все це на совісті