Ренделі Фрейкс - Термінатор

Поруч із нею сидів і позіхав Пагслі, велика німецька вівчарка вагою вісімдесят три фунти. Тренований боєць, Пагслі був ладен блискавично розправитися з кожним, хто хоча б трохи загрожуватиме Сарі. Пса можна було виховати лагідним і слухняним, але Сара не хотіла робити з собаки домашньої тварини. Пес був її зброєю.

Цю ніч, як і кілька попередніх, Сара провела за кермом. Вона розуміла, що якби з’явився з майбутнього наступний Термінатор — а цього не можна було виключати — морок ночі ке врятував би її. Вона сама була собі захистом. Сара залишалася стриманою і спокійною, як і раніше, але тепер її мучив постійний страх, що якась випадковість загубить те, що вони з Різом завоювали в жорстокій боротьбі. Вона вирішила не піддавати своє життя небезпеці авто— й авіакатастроф або випадкового насильства. Вона будь-що мусить вижити.

Сара змінилася.

Справа не тільки в тому, що вона завагітніла — зміни відбулися й у її зовнішності. Стегна й груди приємно заокруглилися, і Сара відчувала, що розквітла. Але головними були внутрішні зміни. Міс Коннор чітко відрізняла ту себе, якою була раніше, від Сари, на яку перетворилася в той момент, коли їй повідомили про вбивство матері. Не могла Сара забути і про три жахливих дні випробувань, що випали на її долю. Душу Сари мучили спогади про низку трагедій, що тоді сталися. Щоб не збожеволіти, їй довелося сховатися у свою мушлю і міцно зімкнути стулки.

Лише пізніше, зміцнівши, Сара час від часу дозволяла собі поринути в спогади, оплакуючи той світ, який уже було приречено. Від цього міс Коннор ставала міцнішою, тому що ненависть — сильні й дієві ліки.

І Сара склала план. Вийшовши з лікарні, вона витратила всі свої мізерні заощадження й мамину страховку на купівлю собаки, пістолета, джипа й вирушила в подорож. На південь, до самої південної окраїни Латинської Америки. Туди, де можна не боятися ядерного удару. Там вона збиралася народити й виховувати сина, готуючи генія майбутньої війни.

У Сари скінчилося пальне. Перш ніж вирушати в гори, треба наповнити бак, і вона звернула до напіврозваленої заправки в балці поблизу шосе. Простягнувши руку до панелі, вимкнула магнітофон, на який надиктовувала текст чергового розділу книги. Книга мала стати для її сина посібником з виживання, якщо із Сарою щось трапиться й вона не зможе виростити хлопчика. Жінка поспішала записати свої слова на плівку якнайшвидше, щоб не забулися деталі. Вона вже багато чого забула, і цього не повернути, тому що колишня Сара померла, а мерці не воскресають». У певному значенні Термінатору все-таки вдалося її вбити.

Перед тим як звернути на заправку, Сара проговорила в мікрофон:

— Це нелегко — розповісти тобі про твого батька. А раптом моя розповідь змінить твоє рішення послати його в минуле назустріч загибелі? Але якщо ти не пошлеш його сюди, то не народишся сам…

Зіткнувшись із парадоксом часу вперше, Сара відчула слабкість і запаморочення. Якщо довго розмірковувати над цією загадкою, то можна схибнутися.

Сара вимкнула двигун, засунула пістолет під сидіння і вийшла з джипа розім’яти ноги. Вони стали набагато привабливішими, ніж раніш, і шрам уже майже загоївся, приховуючи під собою штир, що скріплював перебиту кістку. Саме цей штир кіборг марно шукав, розрізаючи ноги вбитих жінок. Бідолашні! Часом Сара мимоволі відчувала себе причетною до їхньої смерті. Немов вони заплатили своїм життям за якусь її провину. Так, вони загинули. А Сара ще не виконала своєї місії! «Як це дивно, — думала вона, — робити історію і знати її майбутній результат». Це знання породжувало відчуття власної значущості і водночас мізерності — ніби вона була маріонеткою в руках долі. Звичайною ланкою в причинно-наслідковому ланцюзі.

Так, Сара розуміла, що все це не так просто. Час сильніший за людину, але людина не слабкіша за час. Змія пожирає свого хвоста й пожиратиме його завжди. Цей парадокс вона поки що не могла собі пояснити.

Побачивши, що Сара розглядає бензоколонку, Пагслі тихенько загарчав і прищулив вуха. Біля великих коліс джипа метушилися курчата. Станція була оазою в пустелі за два кілометри від маленького острова.

Попереду, в оточенні кількох миршавих дерев, височів напіврозвалений будинок, у глибині якого все було захаращено автомобільним мотлохом. На цегляних підставках стояли іржаві пікапи без коліс і скла. Обдерті, пом’яті машини різних марок очікували на демонтаж.

Пориви вітру розгойдували й гнули до землі тоненькі стовбури піній, яскраве забарвлення яких лише підкреслювало безбарвну мертву місцевість.

У дверях з’явилася людина. Сутулий старигань з обвітреним обличчям відокремився від тіні і, човгаючи, попрямував до Сари. Його віки почервоніли від пристрасті до дешевого місцевого мескалю[9].

Сара подивилася в очі старого й на мить відчула холодок у грудях. Їй спала на думку абсурдна ідея, що цей чоловік може передрікати майбутнє. Цю думку витиснула інша, ще більш дивна. Сара подумала про те, що провидицею є вона сама. Саме вона може зазирнути за обрій часу. Як і всім, у кого бувають видіння, їй закортіло позбутися цього моторошного вміння.

Старий чемно кивнув. Сара звернулася до нього іспанською, але той увірвав її. Він трохи розмовляв англійською і дуже цим пишався. Він запевнив Сару, що наповнить бак, «у найкращому вигляді, мем».

Гарячий вітер посилювався, жбурляючи в обличчя пісок. Сара сіла до джипа. Подумала й натиснула кнопку запису.

— Думаю, тобі варто розповісти про батька. Це мій обов’язок. Напевно, досить сказати: ті кілька годин, що ми провели разом, ми так кохали одне одного, що за це не шкода віддати життя…

Сара замовкла, відчувши недоречність цих слів. Вони не здатні відтворити ані справжньої сили їхнього кохання, ані його закономірності.

Раптовий спалах світла злякав жінку. Пес напружився і присів. Але це виявився всього лише хлопчисько-мексиканець. На вигляд йому було не більше десяти років. Він тримав у руках фотоапарат — старий пошарпаний «поляроїд», напевне, поцуплений у заїжджих туристів. Зі щілини нижче об’єктива виповзла фотографія.

Хлопчик щось дуже швидко сказав Сарі. Вона, не зрозумівши, попросила старого перекласти.

— Він каже, що ви дуже красива сеньйора і що йому соромно просити за фотографію п’ять американських доларів, але інакше його поб’є батько.

Сара подивилася на худого усміхненого хлопчиська в залатаній сорочці і сказала:

— Ти дуже кмітливий. Я дам тобі чотири долари, зрозумів? Quatro[10]!

Хлопчик простягнув фотокартку, вихопив із Сариних пальців гроші і відбіг, пританцьовуючи. Він був задоволений тим, що йому вдалося обкрутити навколо пальця ще одного грінго[11].