Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

— Майже всіх, хто мав багаж. Перевіряли дуже ретельно…

— Але тобі пощастило вийти?

— Випадок допоміг.

— Боже мій! — зітхнула пані Марта. — Боже мій…

— Вони оточили весь вокзал. Усі перони…

— Як же ж ти вийшов? — спитала Юлія.

— Нормально, як звичайно, головним виходом…

— І ніхто тебе не затримував?

— Ні. Мене ніхто не затримував. Я йшов з німецьким майором, якому ніс валізу. Жандарми, бачивши нас разом, вважали, що він найняв мене як носія. Так мені вдалося вийти з вокзалу без жодних перешкод…

Всі за столом розвеселились, сміялися дівчатка, сміялась їхня мати, тільки я був серйозний.

— Пощастило тобі, Алеку.

— Атож. Мені неймовірно пощастило.

— Розкажи докладно, як це було, — попросила Юлія.

— Зараз-таки?

— Розкажи, Алеку. Це страшенно смішна історія.

— Не займайте його, діти, — втрутилась пані Марта. — Нехай хоч повечеряє спокійно…

— Я розкажу, — сказав я повагом. — Розкажу вам усе докладно, але після вечері. Згода?

— Згода, Алеку.

Під час цієї розмови я безупинно думав про майора, про незвичайний збіг обставин та подій, що дали мені змогу виплутатися з безвихідного, здавалося б, становища. Думав я і про його монолог, згадував, що він говорив про ката й жертву, але все ще не міг збагнути, чого хотів цей чоловік, досі не розумів мотивів його дій, які врешті привели до того, що, прагнучи врятувати моє життя, він сам прирік себе на смерть, бо вже з тієї хвилини, коли кинувся до мене на пероні, коли заявив агентові гестапо, що валіза належить йому, наражався на смертельну небезпеку — адже якби валізу тоді відкрили, йому довелося б розплачуватись за свій нерозважний і рискований вчинок нарівні зі мною, небезпечний вантаж вирішував не тільки мою, а й його долю. Я думав про все це, схилившись над тарілкою юшки з грибами, а коли пригадував деякі епізоди цього дня, мене брала досада. Як же недоладно я поводився в купе поїзда — сидів проти майора з пістолетом у руці, гадаючи, що остаточно провалився, і не слухаючи аргументів цього чоловіка, який марно намагався переконати мене, що він мені не ворог. Я відкидав усі доводи й не довіряв йому, може, це було й правильно, але все-таки, незважаючи на мій страх і тривогу, не варт було його ображати.

Треба було прийняти той дружній тон, якого він намагався надати нашій розмові, може, тоді я більше дізнався б і про нього самого, і про причини, що спонукали його до такого рискованого кроку, а головне — фінал цієї історії міг би бути зовсім іншим. Я був великою мірою винен у його смерті, аж ось коли я збагнув, чому він так поводився після того, як ми щасливо вибралися з вокзалу, зрозумів — на жаль, запізно, — чому він до останньої хвилини не виявляв свого правдивого наміру і вдавав із себе людину, яку тішить сам факт переваги над противником, а також свідомість, що вона може кожну мить вирішити його долю. Я вже здогадався, що не це було єдиною і головною причиною такої дивної поведінки майора. То була наука мені, пересторога на майбутнє, а може, і спроба показати, на яких хитких основах оперте наше існування, своєрідна ілюстрація до тези про ката і жертву.

Неквапно перебираючи в пам’яті все почуте від нього в поїзді, я переконався, що в його словах не було ніяких відкриттів, але якби я не чув таких відвертих висловлювань, то, напевно, ніколи б не зміг зрозуміти, що змусило його вдатись до вирішального аргументу в тій грі, яку ми вели з самого початку нашої спільної подорожі і в якій, здавалось, останнє слово буде за ним. А втім, воно й справді лишилося за ним, незважаючи на такий трагічний для нього фінал, але про це знав тільки я, і ніхто, крім мене, ніколи не знатиме правди про цю подію, позначену найтиповішими прикметами часу — того часу, коли смерть приходила несподівано, а вбивство з-за рогу було буденним явищем. Проте я почував себе ніби одуреним, я ж не бажав його смерті, і хоч мав цього чоловіка за свого ворога, не хотів, щоб він умирав; несподівано прийшло прозріння — я зрозумів, що цього вечора від наших рук загинув хтось дуже нам близький, і вперше за всі ці роки усвідомив, що й вони теж втрачають людей, які повинні жити заради майбутнього.

— Налити тобі ще юшки? — спитала пані Марта.

— Ні. Дякую.

— Подобається тобі наша ялинка?

— Дуже. А хто її прикрашав?

— Юлія.

— Як гарно вона прибрала її. І Ялинка справді чудова.

Кімнату сповнював дух ялини, гострий і п’янкий дух живиці, що викликав у пам’яті ліс, засніжені гори й молоді гаї на крутих схилах, але цей дух для мене нерозривно асоціювався також із кладовищем, смертю, свіжими могилами та вінками із соснових або ялинових гілок, в які вплетено штучні квіти. Я дивився на деревце, а пані Марта з дівчатками прибирала зі столу порожні тарілки. Переді мною, мов за помахом чарівної палички, з’явилась карафка з горілкою, я всміхнувся, дівчатка пирснули сміхом, а пані Марта весело зауважила:

— Ну, Алеку, нарешті я бачу на твоєму обличчі усмішку…

— Я знаю, ви припасли горілку для мене, — сказав я. — Це зовсім зайве. Я й так завдаю вам багато клопоту.

— Ця горілка — подарунок мого брата Міхала, тепер він за управителя в маєтку барона Гетца. Міхал був у нас вчора і привіз трохи харчів. Якби не він, не знаю навіть, з чого б я зготувала святкову вечерю…

На столі з’явилося блюдо пиріжків з капустою, потім подали рибу смажену та заливну, я вихилив кілька чарок горілки, і настрій у мене трохи покращав. Пані Марта теж випила дві чарки й, розчулившись, почала згадувати давні часи, молодощі, різдвяні свята минулих літ, яких у неї за плечима було принаймні вдвоє більше, ніж у мене, потім розповідала про всякі кумедні випадки з свого життя, а далі про дитячі пустощі своїх дочок — Луції, Францішки та Юлії, слухаючи її, ми падали зо сміху, хоча чули ці історії вже не раз, але, вертаючись до них, пані Марта щоразу знаходила якусь нову смішну деталь. Невичерпним джерелом тем для цих розповідей була Юлія, чотирнадцятирічна дівчинка, дуже розумна, з жвавою уявою, вразлива і добра, а до того ж пустотлива, мов хлопчисько. З-поміж дочок пані Марти Юлію я любив найбільше. Я дивився на її худеньке овальне личко, облямоване білим, як льон волоссям, заплетеним у дві товсті коси, і коли наші погляди зустрілись, я побачив, що в