Сергій Бут - Листи з того світу

збожеволіли?! — ледве стримуючи гнів, вигукнув я. — Ви щойно власноруч винесли весь непотріб у погріб, а тепер новий зносите?!

Слово «непотріб», певно, зачепило Апостолів.

— Ти ж наче колекціонуєш… — несміло промовив Петро.

— Я вже нічого не колекціоную! Якраз, навпаки, бажаю якомога швидше позбутися всього мотлоху!

— Мотлоху? — здивовано перепитав Павло. — Багрію, та що з тобою?!

Я схопився за голову, наче вона ось-ось мала розлетітися на друзки, і почав ходити з кутка в куток.

— Хлопці, я пропав! Усе, що я колись збирав у різних районах області, обернулося проти мене.

Здетоновані емоції спричинили хвилю нерозуміння, що добре читалося на обличчях друзів. Але мене вже годі було спинити. Я говорив різко, переконливо, жестикулюючи руками і навіть вигукуючи час від часу. Я говорив так, щоб мені повірили.

— Чуваче, то не жарти! Може, перекочуєш до нас?

— Я не знаю, — відповів я чесно, бо справді не знав, що робити. — Я не певен, що втечею зараджу цій проблемі.

Цієї миті погляд зупинився на шкіряному портфелі, принесеному хлопцями.

— Що там?

Обидва лишень стенули плечима, і я взявся за їхню знахідку. Першим кинувся в очі старий плівковий фотоапарат «Зоркий», поряд лежав запліснявілий носовичок, простий олівець і якийсь документ у дерматиновій обгортці, що здеформувалася від вологості та часу. То було посвідчення тренера ДЮСШ. Абревіатура, завдяки титульному шрифту, прочиталася легко, а от решту слів розгледіти не вдалося — чорнило, що розтеклося від надмірної вологи, спотворило їх. Однак одне слово збереглося. То було прізвище. Прізвище — Ісаєв.

— Чорт! — вигукнув я і жбурнув документ назад у портфель.

Хлопці кинулися до мене.

— Що там? Що? — наввипередки допитувалися вони.

— Тренерське посвідчення Ісаєва — чоловіка, який викрав Ельзу Олександрівну, коли вона була ще мала. Його привид переслідував її… і вбив.

Слова прицвяхували Апостолів до підлоги, і жоден із них не ступив ані кроку, доки я не розворушив їх.

— Це поганий знак, — резюмував Павло.

— Дай-но сюди, я викину, — наважився Петро, але я зупинив його.

— Чекай! Не можна так — духи нагніваються.

— А що робити? — перепитав Павло.

— Я знаю.

Удаватися до пояснень було ніколи, тож я відпустив хлопців і задумав позбутися несподіваної знахідки.

Холод нагадав, що я досі — заручник хвороби. Попри це, рука міцно стискала портфель, а ноги твердо ступали засніженим бруком. Жодного сумніву в тому, що я робив правильно, не було. Викинути цю річ — зневажити духа, тримати в себе — страшно, тож найкращим варіантом вирішення дилеми видавалася ятка Яші. Як портфель опинився в підвалі, залишалося таємницею. Хоча, яке це мало значення? Зовсім скоро він перекочує до нового власника, а потім його вміст розійдеться між колекціонерами.

«Вернісаж» пустував: мороз і пізня година не сприяли жвавій торгівлі. Рундук Яші був закритий. Довелося змерзлими пальцями шукати в телефоні номер крамаря і, що найгірше, готуватися до поїздки в гості. Інтуїція не підвела: гендляр грівся вдома і, зачувши, що я дещо для нього маю, запросив до себе на Мулярську.

Дружина Яші, яку він люб’язно називав Рузею, приготувала нам чаю. Коли ми залишилися удвох, торговець заговорив:

— Ну, що трапилося? Бачу, ви не з порожніми руками, — мовив він із традиційною іронією.

— Я вам дещо приніс, — відповів я, розглядаючи помешкання, вщент напхане старовинними штукенціями. Серед усього найбільше вирізнявся бюст Леніна, але яку цінність він становив для Яші — питати було ніколи.

— Це на вас не схоже, — підколов старий.

— Знаю. Я вирішив зав’язати з антикваріатом.

— Рузю, ти чула?! — гучно спитав торговець, попередивши мене жестом вказівного пальця не втручатись у розмову, але дружина не відреагувала.

Тоді він хутко підвівся й підійшов до креденса.

— Не чує, то й добре, — мовив чоловік, кладучи на стіл невеличку плящину настоянки. — До чаю, зігрітись, аби всяка зараза не чіплялася.

Яша влив у горнята трохи настою і зазирнув мені в очі.

— А тепер урешті-решт розкажіть, що у вас сталось? Я нізащо не повірю, що ви із власної волі відмовляєтеся від такої знахідки.

— Ви праві, — не з власної.

Розповідь про негаразди, що напосіли на мене після смерті хазяйки, забрала багато часу. Довелося викласти інформацію про підозри стосовно ймовірного кривдника, про кроки над головою та відповідь із БТІ, а також про пофарбоване вікно. Завершив я визнанням своєї провини за те, що втрутився у спокій жителів потойбічності.

— Вибачте, що приніс цей портфель вам. Мені і викидати його, і зберігати боязно.

— Ви правильно зробили. Кому я, старий, потрібен? А от вам варто остерігатися — ви граєтеся з вогнем.

Моя голова схилилася під тягарем вердикту мудрого єврея.

— Найгірше, — почав я, — що не знаю алгоритму обчислення цієї задачі.

— Обов’язково дізнаєтеся, — заспокоїв Яша. — Слідкуйте уважно за всім, що відбувається довкола, рано чи пізно прояснення настане.

Я подякував крамарю за підтримку та гостину і покинув помешкання задоволений тим, що вдалося позбутися портфеля в гуманний спосіб.

10

Наступного дня вийшло сонечко, і з дахів закапало. Під ногами утворилася каша зі снігу та болота, яку активно заколочували пішоходи. Колотив її і я, спацеруючи проспектом уздовж дзеркальних вітрин магазинів.

Я став схожий на привида.

Схудлий від нерегулярного харчування, втомлений від постійного недосипання, зі скляними очима… Я мало нагадував колишнього себе, навіть у найгірші часи.

«Що трапилося? Куди поділася моя впевненість і твердість? Невже все котиться шкереберть? Ну і біс із ним, нехай котиться! Я не зійду з дороги! Рано чи пізно все проясниться і хтось переможе: або я, або мене», — підбадьорений власними розмислами, я увійшов до під’їзду і спокійно піднявся на третій поверх.

Я не зразу второпав, у чому справа. Як завжди, ключ легко обернув серцевину замка, двері піддалися, прочинилися, але за мить застопорилися, ніби хтось із тамтого боку підпер їх плечем. Я натиснув сильніше, досі не усвідомлюючи причину опору, і тільки, коли почувся металевий скрегіт, мене осінило: на дверях висів запобіжний ланцюжок, накинутий зсередини!

Мені забракло кисню. Я почав жадібно ковтати повітря, задкуючи від дверей до сходів. Страхові увірвався терпець.

— А-а-а! — заверещав я на все горло.

Я летів із реактивною швидкістю, не помічаючи перешкод. Місив ногами брудну кашу, але не зупинявся ні на секунду, поки не забіг до відділку. Махнув через турнікет, нічого не пояснюючи черговому, і вдерся до кабінету капітана. Слідчий спантеличено схопився за кобуру.

— Облиште! — крикнув він черговому і двом сержантам, які примчали відразу за мною. — Це до мене, усе гаразд.

Міліціянти залишили кабінет, а капітан підійшов до мене і, ухопивши за лікті, почав так трясти, що голова мало не