Андрій Анатолійович Кокотюха - Адвокат із Личаківської

обставин не заклали б подібних думок собі в голову. Тож коли Сойку знайшли мертвим, було полегшення. Коли не без вашої участі випливло – це не самогубство, почалися непотрібні розмови. Висувалися різні припущення, одне фантастичніше за інше, про причетність тієї чи іншої особи до злочину. Це тільки здається, що всякий, хто щиро бажав Сойці смерті за його негідні діяння, публічно виправдає вбивцю, якщо той виявиться представником достойного середовища та сумлінним громадянином.

– Хіба в такому разі не можна… скажемо так… уникнути суду? В Російській імперії подібне практикується доволі часто.

– Тут, як ви встигли помітити, інше ставлення до законів. Суд імовірно виніс би м’який вирок – але вбивцю все одно б судили, що ставило хрест на всякій подальшій кар’єрі. Через пана Геника нікому не кортіло занапастити своє майбутнє. І ось коли вбивцею виявився той, хто насправді мав ним бути, Львів зітхнув спокійно, з полегшенням. Негідника Сойку наздогнала справедлива кара – й до цього не причетний ніхто з достойних громадян. Ось чому я була особисто зацікавлена в тому, аби справу спершу не згорнули через нібито самогубство й запустилося слідство. А потім – у тому, аби справжній убивця був знайдений та покараний чимшвидше. Як бачите, – знову посмішка, – у цьому випадку зло так само зжерло саме себе. Той, хто вбив, від кулі впав.

– Ви, пані Магдо, дякуєте мені від імені всього міста?

– Пане Кошовий!

На вигук озирнулися вони обоє. Із «Театральної» уже вийшов Шацький, і Клим не стримався – ляснув себе по лобі. Треба ж, зовсім забув, куди зібрався, з ким і для чого.

Хоч ця розмова виглядала у світлі його висновків зайвою.

Навпаки, значною мірою підтвердила їх.

– Вибачте, Шацький, уже йду!

Роздивившись тепер його візаві, Йозеф торкнувся краю капелюха. Магда відповіла стриманим кивком.

– Я зарезервував столик!

Раптом Клим пошкодував про компанію Шацького. Зв’язався, просто, Господи…

– Зараз іду!

На них почали звертати увагу.

– Ви мені даруйте, пане Кошовий! – Рука в рукавичці легенько торкнулася його руки. – Аби завершити це: серед інших, ви зробили своїми самовідданими й рішучими діями приємність одній дуже дорогій мені людині. Повірте, це все одно, що зробити щось особисто для мене. Можете звертатися завжди, я багато в чому здатна посприяти. Допоможіть.

Спираючись на руку, Магда Богданович знову піднялася в екіпаж. Вмостилася, дала команду рушати.

За інших обставин Климові кортіло б тягнути розмову так, як можна і як вимагали межі пристойності. Або – затримати її руку у своїй на кілька секунд довше, ніж належить.

Але він проробив усе механічно.

Думки його були зовсім не з Магдою.

Проводжаючи екіпаж поглядом, намагався зрозуміти, чи буває так, коли випадок сам розставляє все на місця.

Причому відчуття, що міг би розв’язати задачку значно раніше, загострилося до болю в потилиці.

Сіпнулося віко, досить сильно.

– Пане Кошовий!

– Іду!

Усередині кав’ярня поєднувалася з більярдом – столи займали центральну частину, невеличкі круглі столики розташовувалися по краях. Людей у цей час уже було досить багато, і Йозефові старання Клим оцінив повною мірою: лікар справді якимось чином устиг захопити найзатишніше місце.

– Я зарезервував його! Було досить складно! – торочив він, ніби набиваючи собі ціну, хоча Кошовий цього зовсім не вимагав, а Шацький – точно не потребував. – Ви ж бачите, місце дуже популярне! Тут, до вашого відома, збираються наші місцеві математики!

– До чого тут математики? – знизав плечима Клим, думаючи про своє. – Хоча… Нехай, символічно.

– Чому символічно? У чому символ, можете пояснити?

– Зараз теж розв’яжемо з вами задачку, Шацький. Ви вже замовили?

– Тільки зарезервував! Я ж не знаю, що…

– Дві кави. Міцних. Найміцніших, які можуть тут зробити.

– Прошу пана, розкажіть кельнерові! Або – чекайте, зроблю то сам! Ви не зробите такого замовлення, яке нам треба.

Щойно кельнер підійшов та відійшов, вислухавши Йозефа й старанно за ним записавши, Кошовий підсунувся ближче до краю столу й примостився так, аби співрозмовник опинився зовсім поруч.

– Я можу довірити вам таємницю, Шацький?

– Ви можете довіритися мені повністю, пане Кошовий. Хіба досі не зрозуміли?

– Навіть не про таємницю йдеться… Просто міркування… Але я більш ніж упевнений…

Клим замовк.

Щось всередині до останнього стримувало сказати про свої висновки вголос.

– Не тягніть, пане Кошовий! Раз уже ми при цьому!

Віко смикнулося.

Він машинально торкнувся ока пучкою вказівного пальця.

– Цього ніхто не визнає, бо все скінчилося. Я про вбивство Сойки.

– Ніхто не визнає – чого?

– Ігнатій Ярцев його не вбивав.

Сказав.

Легше не стало.

Розділ вісімнадцятий

Мистецтво мати ворогів

Більярдист змокрів.

Стілець Кошового був розвернутий так, що він міг бачити більярдний стіл, розташований у глибині просторої зали. Й детально бачити змагання майстрів, наче купив задля цього видовища квитки. Попередню партію виграв суперник, огрядний вусань, котрий торкався краю столу пузом, навіть ледь нахиляючись над ним, не для удару. Готуючись до реваншу, запропонованого молодиком, товстун спокійно натирав крейдою краєчок кия. Зовсім юний молодик, знервований явно не першим від початку гри програшем, ще раніше скинув парадний фрак модного крою, лишившись у жилетці, котра не прикривала широкі помочі, та при цьому не знімаючи невисокого циліндра. Зараз скинув і його, витерши вологого лоба широкою білою хустинкою, потім, для певності – складеною човником долонею.

Шацький кахикнув.

– Перепрошую, а…

– Що?

– Кого ж тоді вбив Ярцев?

– Злодія Ціпу, на Клепарові. Того самого, чий труп ми з вами знайшли.

– Не треба нагадувати, пане Кошовий. Але… гм… то не ми знайшли. Я не бачив того мерця, на щастя. У газетах не все писали, й то дуже добре. Згадали про понівечене перед смертю тіло, далі кожен дає волю своїй уяві…

– Шацький, ви можете зараз не варити, як у нас кажуть, воду, а перейти до нормальної ділової розмови?

– А у нас справи? – Шацький зробив круглі очі.

Принесли каву.

Дочекавшись, поки кельнер залишить їх, Кошовий узяв філіжанку, зробив маленький ковток.

Справді, міцна й запашна.

Відчувши незвичну гіркоту, згадав про цукор. Йозеф уже насипав собі одразу три ложечки, тепер розмішуючи так старанно, що напій хлюпнув через край на блюдце.

– Послухайте, Шацький, – Клим поставив свою філіжанку назад, відсунув від себе. – Так склалося, що ви не просто єдина людина у всьому Львові, якій я готовий довіритися. Ви знаєте більше, ніж пересічний читач газет. Нічого не треба пояснювати вам додатково, спеціально. Ще ви ходяче джерело різноманітних пліток, тільки не ображайтеся.

– Я б не назвав усе, про що мені відомо, аж такими плітками.

Пузатий більярдист старанно цілився,