Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

– Стрий – Лавочне і стримати вихід до Чехословаччини. Потім перекинути з Італії 20 тис. галичан і продовжити визвольну війну. Операція була розрахована на два місяці. Головна проблема полягала у забезпеченні УГА. Потрібно було 10 млн патронів, 250 тис. артилерійських снарядів, 40 тис. пар черевиків. Гарячим прибічником плану став генерал В. Курманович. Він ще раз заявив, що, приєднавшись до Петлюри проти більшовиків, галичани фактично залишають Польщу, свого заклятого ворога.

2. Взяти участь у поході на Київ. Проти цього плану виступили генерали Курманович, Тарнавський, полковник Шаманек, підполковник Долєжаль. Вони слушно попереджали, що у цій операції УГА виявиться в оточенні трьох противників: поляків – на заході, більшовиків – на півночі і Денікіна – на сході. Якщо навіть вдасться зайняти столицю, утримати її буде надзвичайно складно.

3. Відступити до Одеси, Миколаєва, Херсона. До цього плану схилялися генерал М. Тарнавський, Начальна команда. Вони аргументували це тим, що більшовики мали на півдні лише три дивізії, причому одна з них – 58-ма майже розкладена повстанцями. Через Одесу можна буде тримати зв’язок із Заходом, повернути з Італії військовополонених галичан. До речі, в Італії вже працювала місія УНР на чолі з О. Севрюком. Йшли переговори про формування в таборі Кассіно чотирьох дивізій по 12 тис. стрільців.

Враховувалось і те, що на півдні оперували десятки повстанських загонів отаманів Зеленого, Шепеля, Крука, Ангела, Волоха, Сокола, Павловського та ін. Між ними і галичанами поступово встановилися дружні взаємини. Так, у місті Херсоні повстанці зустріли частини УГА з транспарантами «Вітаємо братів-галичан!» і надали їм місто для постою.

Гарячим прихильником цього плану виступив генерал А. Кравс. «Я заявлявся за наступом в напрямі Одеси й вияснив, що тільки через Одесу можемо осягнути зв’язок зі світом», – писав він у спогадах. Необхідно було вигідно використати похід Денікіна на Москву, загострення відносин між Польщею і Радянською Росією. Він вважав, що навіть якщо Петлюра поведе всю армію на Київ, УГА повинна діяти на Одесу[369].

Але переміг Симон Петлюра. На основі ухвал про злуку, взаємодопомогу уряд ЗУНР вирішив підтримати його план походу на Київ. Військам Галицької армії було кинуто клич: «Через Київ – на Львів!». Про це писав і у своєму наказі командувач генерал М. Тарнавський: «Вирвати матір українських городів – столицю Київ, а звідти рушити переможно на галицьку столицю – Львів».

Утім, відпочити галицьким стрільцям не довелось. Зразу ж після форсування Збруча С. Петлюра звернувся з проханням виділити йому негайно корпус, щоб відбити натиск червоних на Кам’янець-Подільський. На спільний нараді 15 липня керівництва ЗУНР і Директорії Головний Отаман буквально розплакався, згадував С. Голубович, обіцяв гроші, озброєння за допомогу врятувати УНР. Але перші бойові дії 5 і 10-ї галицьких бригад за Збручем закінчились невдало. Після бою за Чорний Острів вони, не підтримані запорізькою групою, відійшли на попередні позиції. І корпус розташовувався в районі Мар’янівки – Лянцкоруні—Городка, ІІ – в районі Оринина, ІІІ – в районі Фридрівець – Княжнина[370].

Взагалі більшовицьке командування було серйозно збентежене появою Галицької армії, чітко уявляючи загрозу для себе в разі приєднання її до петлюрівських військ. Тому воно кинуло на Кам’янець-Подільський всі наявні сили: із Одеси – інтернаціональні полки моряків, 45-ту дивізію Й. Якіра. Вони отримали завдання очистити залізницю Вапнярка – Жмеринка і сполучитися з 44-ю дивізією. З півночі 1-ша радянська дивізія М. Щорса вдарила на Ярмолинці і змусила запорожців відступити. 3-тисячна більшовицька Таращанська бригада відкинула групу січовиків Є. Коновальця і просувалася на Смотрич.

Але 22 липня Коломийська і Львівська бригади УГА заступили червоним шлях на тимчасову столицю УНР. Окрема група СС рішучим ударом завдала таращанцям серйозної поразки. План радянського командування знешкодити українські збройні сили в районі Кам’янця-Подільського було зірвано.

29 липня II галицький корпус полковника А. Вольфа досяг ще більшого успіху: в ході дводенного наступу його бригади зайняли Проскурів. Того ж дня група СС полковника Коновальця повернула Чорний Острів, а Львівська бригада – Деражню[371]. Лише на півдні група Ю. Тютюнника, наштовхнувшись на сильний опір 44-ї дивізії М. Щорса, топталася під Жмеринкою. У результаті липневих боїв, в яких взяли участь поки що лише війська II галицького корпусу, територію контрольовану об’єднаними українськими арміями вдалося розширити до розмірів 90 на 300 км і створити вигідний плацдарм для подальших наступальних операцій.

Корпус Січових стрільців

Невдовзі після переходу через Збруч частини УГА взяли участь у бойових діях спільно з галицькою січовою формацією на Наддніпрянщині – окремим Корпусом Січових стрільців. На чолі корпусу незмінно стояв його фундатор полковник Євген Коновалець – людина незламної волі, загартований політичний боєць.

Мабуть, ніколи не гадали народні вчителі села Зашків Львівського повіту Михайло Коновалець та його дружина Марія зі шляхетського роду Венгжиновських, що їхньому синові Євгену, який народився 14 червня 1891 р., доля приготувала таке буремне життя[372]. На щастя, доля подарувала йому у Львівській академічній гімназії, а потім в університеті мудрих наставників – організатора національного тіловиховання Івана Боберського, історика Михайла Грушевського, літературознавця Кирила Студинського, фольклориста Олександра Колессу.

Коли 1909 р. юнак став студентом факультету права, він відразу потрапив у вир завзятої боротьби української громадськості проти польського шовінізму, за український університет. Поруч з Євгеном були Роман Дашкевич, Осип Навроцький, Федір Замора, Олена Степанів, Осип Когут, які стали помітними постатями в Українському студентському союзі, а згодом провідниками Українських визвольних змагань. Визначною подією для молодого політичного бійця стала участь 1913 р. у II Українському студентському конгресі, на якому він виголосив реферат про боротьбу за український університет. Там же познайомився з наддніпрянським політемігрантом Дмитром Донцовим, який у своєму виступі засудив експансію царської Росії та імперський диктат щодо України, виступив за соборність її земель[373].

Політично юнак дозрівав у середовищі Української національно-демократичної партії поруч з досвідченими діячами Костем Левицьким, Євгеном Петрушевичем, Лонгином Цегельським, Степаном Бараном. Співпрацював у Головній українській раді, яка утворилася з початком світової війни. У ті трагічні часи Євген Коновалець був призваний у цісарську армію, але регулярно приїздив до Львова. Брав участь 1914 р. у заснуванні Союзу визволення України, неодноразово зустрічався із митрополитом А. Шептицьким. Але воювати довелося на російському фронті недовго. На початку травня 1915 р. кадет 19-го полку Коновалець у тяжкому бою на схилах Маківки з російськими козаками генерала Каледіна потрапив у полон. Того ж літа він опинився у таборі приволзького містечка Чорний Яр, а через рік – у Царицині. Там близько зійшовся з великою групою полонених галичан, серед яких були