Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

— Отож, — легко погодився Клим. — Через те мені завжди були до вподоби злочини, котрі автор таких історій творить у власній уяві. Зарізані, застрелені та задушені — усе це, на жаль, не тільки в сенсаційних романах, пане Яблонський. Тож мені цікаво, чого начиталися ви, коли вирішили позбутися Ольги раз і назавжди.

— Ольги, — почулося у відповідь, ніби ім’я відбила луна.

— Саме так. Ольги. Вашої дружини Ольги Яблонської. У дівоцтві — Богуш, народженій у колись шляхетній, нині ж — збіднілій родині Богушів. Панство мешкає у занепалому маєтку під Станіславовом. Та все одно готове було віддати останнє, аби дізнатися, куди зникла їхня єдина донька. Вона вигідно одружилася тут, у Львові. На неї покладалися великі надії, з неї рід Богушів мав єдину можливість відродитися. Хай не відразу, поступово. Ольга — єдина спадкоємиця. У панства не лишилося більше нічого. Рід не мав урватися. Богуші переймалися, що у вас не було дітей. Та Ольга була ще доволі молодою, аби подарувати батькам онука, онучку чи обох. Чому ви не хотіли дітей, пане Яблонський? Дружина була надто вродливою для вас? Вона боялася, аби їм не передалися ваші риси, ваші гени? Як було, що між вами сталося?

Промінь ліхтарика тепер світив у лице чоловіка навпроти. Він не закривався, лиш примружився. На його обличчі не читалося нічого, крім неприхованої люті. Нарешті зникли останні хисткі прояви добродушності.

— Не ваша справа, Кошовий.

— Отак! Уже навіть без неодмінного «пана»!

Яблонський не зважав на іронію.

— Ніхто не дав вам права довбатися в моєму особистому житті! Є речі та обставини, про які не говорять уголос! Розумієте це ви, чортів невдаха-емігрант?

— Ого, аж куди зайшло! — вигукнув Клим. — Схоже, я справді наступив на вашу болячку. І про права, пане Яблонський. Родина вашої дружини Ольги, котра, за зашими ж словами, втекла без сліду з коханцем, нічого не сказавши, винайняла Антона Моргуна з’ясувати обставини її зникнення. Розумієте, ви все добре розрахували, та забули про важливу деталь: донька не могла весь цей час не дати про себе знати хоча б матері. Не дочекавшись звістки й за півтора року ледь не втративши здоровий глузд, панство Богушів вирішило діяти. Звертатися до поліції безглуздо. Адже нема криміналу, якщо дружина раптом тікає від чоловіка й не хоче його більше бачити або чути. Це, згоден, суперечить суспільній моралі, кидає їй певний виклик. Але це не злочин, за який поліція завзято візьметься. Кілька довідок — і невтішні батьки знаходять Моргуна, котрий уже досягнув на ниві пошуку зниклих невеликих, зате — дійсних результатів.

— Ви знаєте надто багато для сторонньої особи.

Кошовий зітхнув.

— Усе простіше, ніж ви думаєте, пане Яблонський. Варто було виявити, що Моргуна вбили не через його інтерес до так званого привида, постало питання — що він тут робив пізно вночі з «бульдогом» у кишені. Так уже сталося, що я коротко перетнувся із паном Антоном. До того ж він мій земляк, у нас із ним десь дуже схожі історії, він же так само на еміграції. Встановити, чим займався Моргун останнім часом, як бачите, справа не надто складна. Він не розводився про свою роботу. Але відомо — шукав зниклу безвісти особу. Саме ці пошуки могли привести його в дім на Валовій. Лишалося дізнатися, чи пов’язане якесь зникнення з будинком. Ще трохи зусиль — і вуаля: без сліду зникла Ольга Яблонська, дружина одного з попередніх власників. Шукати її Моргун міг лише на прохання рідних. У Львові є безліч тих, хто без задньої думки скаже, чия вона донька і де знайти батьків. До того ж трошки попліткують.

— Пліткувати в нас уміють, — процідив Яблонський. — Слухайте, справді — заберіть світло. Заважає.

Знизавши плечима, Клим посунув руку з ліхтариком трохи вбік.

— Ви не дуже добре жили з Ольгою. Всяке буває, подробиці — лише у ваших покоях, куди сторонніх не пускають. Як, зрештою, у будь-які спальні. Та нема диму без вогню. Обережно заговорили про коханця. Нібито ви дізналися, як завжди буває, останнім, але нічого не робили. Вас усе влаштовувало доти, поки… Мені продовжувати, пане Яблонський? Назвати лікаря з передмістя, до якого звернулася Ольга і котрий не зміг одного разу зберегти анонімність? — Тепер Кошовий зробив крок уперед, аби стати ближче. — Вас смертельно образило, що Ольга, ваша дружина, котру ви фактично витягнули з багнюки й дали шанс шляхетній родині знову відчути себе впевнено, завагітніла не від вас? — Ще крок. — Може, вона просто не хотіла від вас дітей, пане Яблонський? Не думаю, що вона хотіла позбутися плоду. Богушам потрібні нащадки, вони молилися б на майбутніх онуків. Значить, вона вирішила обдурити вас. Ошукати. Чому? — Наступний крок. — Бо її обранець, справжній обранець, не міг дати дитині того, чого вона варта. А ви заможний чоловік, біля вас дитина була б забезпеченою, мала змогу вирости достойною людиною.

Ви про все дізналися — і не стримали гніву.

Яблонський мовчав. Дивився просто на Кошового, дихав важко, немов забракло повітря.

— Ви вбили свою дружину, — промовив Клим. — А тіло закопали тут, у підвалі.

Запала тиша.

Її далі порушувало лиш дихання Владислава Яблонського. Нарешті він поліз до кишені, й Кошовий, підозрюючи найгірше, поквапився випередити його. Переклавши ліхтарик у ліву, правою вихопив револьвер. Ніяк на це не реагуючи, Яблонський видобув годинника на ланцюжку, попросив, ніби нічого не сталося:

— Присвітіть.

Як і дотепер, обидва говорили голосно, ні від кого не криючись.

Клим знову пересунув руку, направляючи промінчик на циферблат. Для чогось перевіривши час, Яблонський сховав годинник назад, кивнув на зброю:

— Ви добряче підготувалися. Вмієте користуватися? І взагалі, ви збираєтесь тут мене вбити? Для чого вся ця розмова? Просто аби показати силу власного розуму? Так я ж уже похвалив вас, Кошовий. У всякого дійства є мета, хіба ні?

— Змусити вас признатися.

— Тут? — Яблонський обвів рукою склепіння. — Дуже наївно.

— Тим не менше. Ви вбили Ольгу. Коли пустили чутку, що дружина втекла, вам повірили. Бо, повторюся, пліткарі мають для цього безліч мотивацій. Її коханець, ким би він не був, напевне не намагався проявити себе, шукаючи зниклу. Та в мене є підозра — саме він неофіційно спрямував панство Богушів до Антона Моргуна, а того, своєю чергою — на правильний слід. Єдине, чого не міг знати Моргун, — про підвал. Напевне не міг знати, хоч можливість таку не відкидав. Припускаю: він думав, що ви могли замурувати тіло в будь-яку стіну. Чомусь я так само не маю