Джеймс Паттерсон - Помилка

class="p1">На дитячий майданчик поїхали, не інакше. Що ж, я ніколи не сумнівалася, що Пол стане прекрасним батьком.

Коли вони щезли з очей, я вийшла з «тауруса» й піднялася на ґанок цегляного будинку. «Треба ще дещо з'ясувати, — подумала я, машинально підіймаючись сходами й натискаючи на кнопку дзвінка. — Одну важливу завершальну деталь».

Треба добити всі залишки почуттів у моєму серці.

— Я вас слухаю, — сказала жінка, що відчинила мені двері.

Вона дійсно виявилась білявкою, але аж ніяк не старомодно-елегантною. І не маленькою. Принаймні її груди — однозначно. Років їй було приблизно стільки ж, скільки і мені, хоча, чесно кажучи, цей факт уже нічого не змінював. Я кинула знавецький погляд на її нашвидкуруч «підмальоване» обличчя й пузце, що напинало тугу чорну сукню. Схоже було, що недавно вона помітно потовстішала.

Це була приваблива жінка, котра відчайдушно намагалася відбити першу атаку старості наприкінці свого третього десятку. Що ж, час до фітнес-клубу.

Я втупилась у її карі очі під підстриженими пасмами світлого волосся — бентежно різкий контраст світлого й темного. Коли я вдихнула запах її парфумів, то щось холодне полоснуло мій живіт, як лезо бритви.

— Вероніка? — нарешті спитала я.

— Так, — відповіла вона. І повторила: — Я вас слухаю. — У її голосі чувся явний акцент, здається техаський, принаймні однозначно південний.

Я показала їй свій жетон.

— Я — детектив Стілвел. Мені можна з вами поговорити?

— А про що? — недоброзичливо й різко спитала вона, не відступаючи від дверей. Незрозуміло, чи то вона мене негайно впізнала, чи просто мала відразу до поліційних жетонів.

Я витягла роздруківку з відділу транспортних засобів, яку дав мені Зампелла.

— Ви маєте чорний «рейндж-ровер?» — спитала я білявку. Точніше, другу дружину Пола.

— Так, маю, і що з того?

— Я розслідую транспортну пригоду, один з учасників якої втік. Мені можна зайти? Буквально на хвилину?

— А чому нью-йоркський детектив приїхав сюди розслідувати дорожньо-транспортну пригоду? — спитала білявка, стоячи як укопана в одвірку.

На це я вже мала заготовлену відповідь.

— Вибачте. Мені слід було спочатку пояснити. Моя мати приїжджала сюди три дні тому з групою парафіян. І потрапила в аварію. Якщо ви виявитеся причетною, то я вимушена буду наполягати на конфіскації вашого авта для експертизи.

— Заходьте, — сказала нарешті білявка, відступаючи вбік. — Це вочевидь якась помилка.

У фойє я побачила припале пилом велике свічадо й заляпаний кавою журнальний столик. Дизайн був сучасний і не позбавлений смаку. У кімнатах було сонячно й затишно.

Господиня провела мене на кухню, де вона явно віддавала перевагу пристроям у стилі ретро. Рожевий міксер сусідив із пакунком борошна й дерев'яною дошкою для нарізання та відбивання м'яса. Невже вона куховарить удома для Пола? От любенька дівчинка!

— Сьогодні в моєї доньки Кароліни — день народження, їй виповнюється чотири, і я мушу приготувати торт як у мультсеріалі «Дора-мандрівниця», інакше настане кінець світу, — пояснила Вероніка, дивлячись мені у вічі.

«Кінець світу вже настав», — ледь не сказала я та відвернулася.

— Вам кави? — спитала хазяйка.

— Було б непогано, — відповіла я. — Дякую.

Вероніка розчинила й зачинила стінну шафку над раковиною. А я стояла ніби в чаду й відчайдушно намагалася не впасти. Якого дідька я тут забула? Навіщо мені це потрібне?

Віддалік у коридорі я помітила фотографії, виставлені на підвісних поличках.

— А можна мені зайти до туалету?

— Коридором праворуч.

Коли на одному з фото я побачила Пола, то мені здалося, що стіни коридору ось-ось заваляться на мене. Він стояв на сонячному пляжі з Веронікою та маленькою донькою, якій на той час був приблизно рік. Позаду них застигли бризки прибою, а пісок був дрібненький та білий — як цукор. Наступна світлина — і вона була як постріл у моє серце — зафіксувала для історії їх обох: щасливі й усміхнені матуся й татусь притислись щоками, позаду них вогні нічного міста, а зіниці їхніх очей червоні від фотоспалаху.

Третя ж фотографія була як удар гострим мечем мені межи очі. На ній Пол однією рукою обіймав напівголу — у самій нічній сорочці — вагітну Вероніку, а другу ніжно притискав до її чималенького черевця.

Коли я перевела погляд на останню, четверту фотографію, у моїй голові наче вибухнув мегатонний ядерний заряд люті й обурення. Поле, яка ж ти сволотаї!

Раптом я відчула на шиї подих Вероніки.

— Бачу, ви прийшли сюди не для того, щоб ставити запитання про транспортну пригоду, — непривітно оголосила вона.

Я примудрилася не заплакати й на якийсь момент затримала погляд на їхньому весільному фото. Цей знімок був явно зроблений на тому ж самому пляжі, що й перший. З ними навіть був священик. До світлого волосся Вероніки були приколоті білі квіти. Пол мав на собі шовкову сорочку з відкритим комірцем. Він посміхався. Вірніше, сяяв від щастя.

Коли я, спотикаючись, різко рушила до виходу, у Вероніки вистачило розуму промовчати й відскочити вбік, даючи мені дорогу.

Розділ 105

Усе було марнуванням часу! І не тільки те, що відбулося протягом останнього місяця, а й моє заміжжя взагалі.

Ця думка невідступно гула в моїй голові високовольтним електричним розрядом, коли я повільно брела в напрямку, у якому зникли Пол і маленька дівчинка Кароліна.

Усе пішло коту під хвіст… Замітання слідів. Добрі взаємини з друзями. Моя кар'єра в поліції. Я навіть дійшла до того, що шантажувала помічника районного прокурора!

Я розпачливо охопила голову руками.

Що ж мені робити? У мене ж нічого не лишилося!

Я звернула за ріг. По той бік вулиці показався невеличкий парк.

У ньому я побачила тріо вуличних музик і групу дідків, що грали в шахи в затінку дерев. Решта відвідувачів парку або прогулювалася по доріжках, або відпочивала коло великого білого фонтана. Усе було залите сонячним світлом — як на знаменитих картинах Бенуара, які я бачила в мистецьких альбомах. Обійшовши фонтан, я помітила Пола. Він гойдав свою доньку на гойдалці. Коли я наблизилась до ланцюгового парканчика, він допоміг малій злізти з гойдалки й повів її до пісочниці. Видно було, що обоє душі не чують одне за одним.

Я обійшла майданчик із протилежного боку й уже була за кілька футів від лавки, де сидів Пол, аж тут його чотирирічна донька підбігла до нього й покликала:

— Татку, татку!

— Що, моя люба?

— А можна мені попити?

Пол заліз рукою в багажник велосипеда й вивудив звідти пакетик соку. Коли дівчинка проштрикнула трубочкою фольгу, то мені здалося, що вона проштрикнула моє серце. Щасливий татко нагнувся й обійняв