Степан Далавурак - Чарівне горнятко

відмахнулася. — Шматок мені до горла

— Може, і ти пригостишся, жінко? — спитав чоловік, наливаючи по третій.

— Не лізе… Не засиджуйтеся довго. Гасіть швидше світло, бо мені очі ріже…

— А що це твоїй жінці? — питає гуцул господаря.

— Біда, чоловіче. Якась слабість вчепилася, і немає ради.

— До дохторів вдавався?..

— Ой і не питай!

— А що ж вони кажуть?

— Та кажуть, ніби сам я у цій жінчиній хворобі завинив. А я ж би їй неба прихилив, якби було можна!

— Гм, що ж за хвороба дивна?..

— Вони її якось по-вченому назвали.

Гуцул посміхнувся:

— Не знахар я, але на такій «слабості» трохи розуміюся. У нас, у горах, на таку хворобу звикли казати просто: сатана в бабу вліз.

— Щез би та пропав би! — злякався господар.

— Сам він не щезне та не пропаде, його треба вигнати.

— Ой, чоловічку, порадь, як?

Жінка застогнала.

— Лежи, лежи, небого, — заспокоїв чоловік і випитує гуцула, як же їй допомогти.

— Та рада тут проста, — хитрує старий. — Бачиш отой мішок у кутку?

— Еге, а що?..

Там сатана і звив собі гніздо.

Не встиг він це сказати, як у мішку щось тяжко засопіло. Хазяїну аж очі полізли на лоба. Жінка помертвіла. Один гуцул і вусом не повів. Сидить собі й наказує:

— Бери, чоловіче, в руки макогін і бий. Чорта двічі, жінку — раз…

Хазяїну не треба було двічі одне казати. Схопив з припічка макогін та як почав періщити по міхові!

— Ой-йой-йой!.. — заскавуліло у мішку. Щось волохате, розпатлане вигулькнуло звідти і стрімголов метнулося із хати.

— Ой, Лаврінчику, не бий! — вхопила чоловіка за руки дружина. — Не карай мене. Я… я уже здорова!

— Слава тобі господи! — перехрестився чоловік.

Аж тоді була гостина! Така, що в жодній казці її не розказати!

КРАДЕНИЙ ВІЛ[69]

Мав чоловік сина. Виріс парубійко, та такий собі леґінь, хоч картину із нього малюй, а до роботи щось не дуже квапиться.

Якось питає в нього батько:

— Чи не пора, синку, за якесь діло братися? А той стоїть і чухає потилицю:

— Та не знаю, тату, за що й братися…

— Гаразд, — озвався батько. — Підемо по світу, поглянемо, як інші живуть. Може, й тобі якась там робота до серця припаде.

Ішли вони, йшли, вже й назад повернули, коли дивляться — під лісом віл пасеться.

— Я цього вола вкраду! — каже тоді син.

— Що ж, — зітхає батько, — то кради…

Зловив син вола, взяв на налигач і привів.

— Жени його додому. А я в село загляну — знайомого провідаю… — сказав йому батько.

Повернувся пізно, але ще того дня зарізали бика і зварили багату вечерю. Син затулив ряднами всі вікна, аби хтось не підглянув, і аж потому сів до столу.

— Стривай, — каже батько. — Спершу собі поміряємо шиї. Побачимо, хто ліпше з нас погладшає.

Поміряли шиї, взялися за їжу. Батько — той їсть повагом, наче у гостях, а син поспішає, немов на пожежу. Загавкає собака, а він усе мерщій ховає до комори. І вночі не спав: весь час йому здавалося, що хазяїн вола об'явився.

Через місяць того вола з'їли. Повеселішав парубок.

— Ану, сину, — каже тоді батько, — поміряємо шиї.

Поміряли. У батька шия на два пальці більша, а в сина — тонша стала.

— Це тому, чоловічку, що ти крадене їв! — сміється з нього батько.

— А ви, хіба купували, тату? — дивується син.

— Еге, я їв своє, тому і погладшав, — примружив старий очі.— Пам'ятаєш, я в село заходив? Це тоді хазяїну я за вола односив гроші.

Син аж вирячився з дива.

— Ну, сину, — каже батько, — то, може, знову підеш вола красти?

— Ні, хай йому всячина! — сказав син. — Більше не буду красти. Радше піду волами землю орати та хліб сіяти.

ПРО БАГАЦЬКИХ ДІТЕЙ[70]

Був собі один багатий ґазда. Мав двох синів та одну доньку. Всі вони, бувало, тільки їдять, п'ють та погейкують, а наймити роблять.

Аж ось прийшла пора старому помирати. Покликав він до себе своїх дітей та й каже:

— Наближається моя остання година. Тому хочу між вами поділити те, Що настарав за своє життя. Тобі, Насте, даю півмаєтку, бо без віна залишишся в дівках. Тобі, Петре, третину майна. Ну, а тобі, Іване, останок багатства, бо непутящий ти удався — все одно прогайнуєш.

Старий того ж вечора помер.

Поховали діти батька, посумували трохи, а далі стали між собою спадщину ділити.

От залишилось їм ще двадцять овець поділити. Нехитре це багатство, та поділити, як наказав батько, ніяк не поділять. А даром одне одному не бажає віддати й хвоста!

— Підемо до війта, — каже тоді сестра, — може, він розсудить.

Вислухав їх війт. Але тільки розсердився і прогнав із двору.

— Ходімо ще до панотця, — каже старший брат, — може, він пораду дасть.

Вислухав їх піп, почухав лисе тім'я, а далі каже солоденько:

— Ваш покійний тато мав бути дивак, бо його загадку не розгадає цілий світ. Ліпше пожертвуйте овечок на господній храм…

Подякували за таку пораду, та овець не віддали. Ідуть вони, ідуть, коли це назустріч старий вівчар дибає. Жене наперед себе єдину овечку.

— Куди це ви мандруєте? — питає він багацьких дітей.

Вони розповіли.

— Що ж, — каже вівчар, — тут, бачу, і без пана можна обійтися. Та віддасте мені за науку по одній овечці.

Почали хазяйські діти сперечатися: дати три вівці — жалко, а не дати — овець не поділять!..

— Добре, — кажуть, — дамо. Тільки гляди: коли не поділиш, як наказав батько, віддаси нам і свою овечку.

— Гаразд, — погодився вівчар і відлучив від гурту три найкращі вівці.— А тепер, — каже, — додам до ваших сімнадцяти свою чарівну — нехай до отари потроху звикає…

І стане разом вісімнадцять. Ну, а коли овечок вісімнадцять, то й поділити вже не штука!

Віддав вівчар Насті половину — дев'ять, Петрові третину — шість, а Іванові дев'яту частку — дві.— А моя овечка чарівна: як бачите, знову мені лишилася.

То був старий і мудрий вівчар.

ДЕРЕВ'ЯНА ТАРІЛКА[71]

Не нині і не вчора, ще за тієї Польщі, що то в тридцять дев'ятому розсипалася, як діжка під плотом, жив собі над Прутом старий різьбяр Кирило. Розповідали люди, що колись, ще замолоду, він був першим парубком на цілу округу. Як звикли казати: і до роботи, і до бійки — однаково гарячий. Та трапилась халепа; на лісосіці парубка придавило дерево. Правда, через рік Кирило став на ноги, але давня сила спливла за водою.

Взявся тоді Кирило