Деніел Кіз - П'ята Саллі

місяць перед тим, як рухатися далі. Сподівався, що після приборкання нахилів до самогубства ми могли б повільніше йти вперед. Але твоя частина, що сповнена люттю, виходить на передній план. Тобі знадобиться більше сили, щоб контролювати її, тому я думаю, що варто змінюватися швидше.

Вона замовкла.

— Ти погоджуєшся на злиття з Беллою? — спитав він.

Саллі кивнула.

— Скажи вголос. Рішення повинно бути щирим та безсумнівним. Не для мене — для тебе.

— Я погоджуюся на злиття.

Тоді Роджер покликав Беллу і запитав, чи обдумала вона свій вибір та чи готова пройти через це. Вона розповіла, що обговорювала це зі мною та ВОсПом, й вирішила об’єднатися.

Роджер застосував свою золоту ручку.

— Що ж, Белло. Світло в залі гасне. Завіса піднімається. Коли спалахнуть вогні рампи, на якусь мить тебе засліпить, але ти знатимеш, що глядачі на місцях. Ти станеш однією з найкращих акторок у світі, але твоїм сценічним ім’ям буде Саллі Портер, й ти більше ніколи не усвідомлюватимеш окремішнього існування. Твій розум повернеться на шлях, яким він прямував до того вечора, коли ти виступила на різдвяному святі, й все, що було осібною Беллою, зіллється в історію з чудовим персонажем Саллі.

Белла кивнула, відчуваючи збудження від початку п’єси, напруження та холодок у шлунку, коли глядачі затихли, її Помічник усміхався з-за лаштунків та чекав… чекав…

— Коли я полічу до трьох, ти розплющиш очі. Ти не запам’ятаєш нічого, але знатимеш, що ти — Саллі Портер. До скількох, я сказав, дорахую?

— Трьох…

— Гаразд. Один… Два… Три…

Вона розплющила очі, покліпала та роззирнулася навколо. З якоїсь причини вона очікувала, що опиниться на сцені під яскравим світлом, яке так любила. Але вона була тут наодинці з Роджером, який схвильовано на неї дивився.

— Як почуваєшся? — спитав він.

— Добре. Схвильована. — Вона усвідомила, що «схвильована» — заслабке слово. Вона почувалася бадьоро, ніби могла злетіти в повітря.

— В якому розумінні — схвильована?

Саллі усміхнулася та облизала губи.

— Мені хочеться танцювати. І це дивно, бо я ніколи не танцюю. Навіть не вмію. Я така незграбна.

— Ти відкриєш для себе, що дуже гарно танцюєш, Саллі. Не дивуйся і не опирайся цьому.

— Я навіть ніколи не задумувалася про танці. Але… — Вона підвелася та, почувши мелодію в голові, почала рухатись та кружляти кімнатою. — Ти не хочеш зводити мене на танці, Роджере?

— Не думаю, що це хороша ідея, Саллі. У твоєму житті відбувається так багато змін, що нам варто обмежувати наші стосунки лише стінами цього кабінету.

— Я тобі не подобаюся, — надула губки Саллі.

Вона хотіла його і знала, що зможе отримати, якщо попрацює над цим.

— Це неправда.

— Взагалі-то, — сказала вона, — я чула, що деякі психіатри проводять час зі своїми пацієнтами поза сеансами. Я до тебе не заграю та не планую тебе зваблювати, якщо це те, що тебе турбує. Просто думаю, що з цими новими відчуттями тобі варто побути моїм супутником, коли я перші кілька разів виходитиму на люди.

— Супутником?

— Щоб упевнитися, що я не потраплю в халепу. Можемо повечеряти, сходити на якусь виставу, потім потанцювати, а тоді — залишиш мене на порозі квартири. Клянусь, я не затягуватиму тебе всередину.

— Не думаю, що це хороша ідея.

Вона приклала долоню до голови.

— Що таке?

— Знову той головний біль.

Вона брехала. Голова її зовсім не боліла, але тепер вона знала, як змусити Роджера співчувати їй. Я вже хотіла вийти та попередити його, але передумала. Врешті-решт, Саллі-три була його творінням, та він мав відповідати за неї. Було б весело подивитися, як вона обведе його навколо свого маленького пальчика. Запевняю вас, я не ревнувала. Якби я подумала, що вона справді на нього націлилася, то втрутилася б. Але вона лише хотіла побавитися. І я нічого проти цього не мала. Тепер, коли я зрозуміла, що ВОсП допомагає Саллі, то тішилася за неї та була рада, що позбулася деяких обов’язків. Саллі світилася так, ніби була готова піти, куди очі дивляться, та робити, що завгодно. Вона любила життя.

Я також відчувала невелике полегшення, тому що тепер без Белли буде менша ймовірність того, що Саллі вскочить у халепу з чоловіками. Третя Саллі мала б контролювати ці потяги. Та разом із тим було сумно усвідомлювати, що більше немає окремої Белли. З усіма її недоліками, з нею було весело. Ті шалені авантюри, в які вона нас втягувала, були цікавими, а тепер дещо зникне. Я сказала собі, що її дух продовжує жити в Саллі. А це ніби потойбічне життя, правда? Просто, щоб упевнитись, чи Белла зникла, я шукала й шукала. Та ніякої Белли більше не було. Й тепер, коли зникли Нола і Белла, Саллі стала розумнішою та сексуальнішою, ніж будь-коли. Коли вона повернулася додому, то не могла зрозуміти, чому вібратор лежить на ліжку. Червоніючи та сміючись, вона викинула його у смітник. Він їй більше не знадобиться.

Я покликала ВОсПа, щоб побачити, чи вдасться побалакати, але відповіді не отримала. Я подумала, що він чи вона не готові ще допомогти мені.

Частина четверта

Тринадцять

Через два тижні, на початку вересня, Саллі зателефонувала Роджеру та почала благати:

— Я знаю, що сеанс у мене аж завтра, але, будь ласка, піди зі мною кудись сьогодні. Я хочу побути з кимось, кому довіряю. Я гарно поводилася, контролювала імпульси, але мені потрібно десь розвіятися ввечері.

Він довго про це думав, тоді натиснув кнопку апарата внутрішнього зв’язку.

— Меґґі, у мене на цей вечір не призначено зустрічей із пацієнтами, правда? Добре. Скасуй будь-які інші сеанси. Хочу прогулятись.

— Буду готова о шостій, — сказала Саллі.

Знаю, виглядає так, ніби я пхаю носа до чужого проса, та я не збиралася залишати Саллі наодинці з Роджером. Аж ніяк. Я подумала, що прослідкую за ними. Перед виставою Саллі не могла визначитися між єврейським гастрономічним магазином та французьким рестораном. Роджер запропонував невеличке місце з італійською їжею та картатими червоними скатертинами. На згадку про Беллу, мабуть. Там було так романтично, свічки, що стікали воском, та пляшки «К’янті»[94].

Саллі воно не здавалося романтичним. Вона сказала, що тут сентиментально.

Господи, за це мені захотілося їй вмазати. Завжди до всього прискіпується. Я вже приготувалася подарувати їй головний біль. Якщо вона продовжуватиме в тому ж дусі, то приведу Джинкс, щоб надавала їй по сраці.

— Як почуваєшся? — спитав Роджер.

— Чудовезно, — сказала вона. — Але трохи неспокійно. Ніби мені треба кудись іти, щось робити.

— Ми й робимо.

Вона усміхнулася йому: