Остап Дроздів - №1

Вадима оточували абсолютно цілісні люди. Можливо, вони теж потайки підраховували свою виручку від свого перебування тут — Вадим цього не знав. Але їхня мотивація була іншою. Це ж видно навіть по тому, з яким виразом лиця вони сплять. Особливо афганці. Вони навіть спали в пів-ока, ніби приглядаючи за своїми нарваними вихованцями. Вадим уперше в житті стикнувся з таким захльостом патріотизму, концентрація якого пропікала гравій під ногами. Він не знав, що це таке. Було ніяково зізнатися в тому, що його душа взагалі не відгукується на войовничі речівки й девізи. Йому бракувало чітко вимальованого образу ворога. Не якогось-там снайпера у зеленці, а загального образу ворога, який тягнеться вздовж усієї лінії фронту. Всі навколо мали такого, і їм було легше. Легше насамперед собі пояснити власну добровільність.

Мімікрія — наука нехитра. У школі в мене був дебільний, придурковий предмет ДПЮ. Ця абревіатура означала «допризовна підготовка юнаків». По-перше, я ненавиджу слово «юнак» і тим паче «юнка». По-друге, я ніяк не міг зрозуміти виплеску адреналіну в моїх однокласників, коли нас повели до шкільного тиру. Темне підвальне приміщення, розбиті сходи, з яких стирчала арматура, сморід випрілих стін. Учитель музики, який грав на баяні, почав робити з нас справжніх чоловіків. Насамперед це означало швидко шикуватися за зростом і оперативно робити розрахунок на перший-другий-розійтись. Я був шокований однокласниками, які раптом перестали бути неслухняними підлітками і в цьому сраному підвалі перетворилися на роботів-андроїдів. Їм капець як сподобалося втратити всі навички думаючої особистості й стати покірними виконавцями наказів баяніста.

— Струууу-нко! Правооооооо-руч! Крокооооом-руш!

Телепні спереду й позаду мене завзято бавилися в армію, а я вбачав у цьому якусь насмішку. Я озирався довкола і не бачив жодного однодумця, який вважав би так само. Стало страшно. Десяток розрізнених хлопців, які за межами цього підвалу мали різні вподобання й нахили, раптом стали цілістю. Якби зараз якийсь жартівник наказав їм брати штурмом учительську і спалити класні журнали — цей спецпідрозділ імбецилів навіть не роздумував би. Я мимоволі опинився в тісних лещатах бездумного колективу. Я вже знаю цей запах солідаризму, ще й як знаю. Мені кортіло порушувати правила дурнуватої гри, яка з незрозумілих причини затягнулася, та ще й затягнула зі собою весь клас. Яке струнко, бовдури! Яке праворуч! Яке ліворуч! Яке кроком руш! Кому це треба, люди добрі? Ця віртуальна гра повністю збігається зі слоганом культового фільму «Куб»: не шукай причини, а шукай вихід звідси. Крокуючи у шерензі з однокласниками, я зазнавав іще більшого приниження, ніж мене догола роздягнули би на середині класу. Дух німого виконання механічних рухів суперечив моєму єству. Я якби й стріляв, то хіба по цих йолопах, які кайфують від відсутності себе. Але довелося крокувати. І навіть стріляти. З рушниці. Усі постріли — в молоко. З мене всі сміялися. Якби це була серйозна армія, мене б уже згноїли. Заживо. Хоча ні, вони не встигли би, позаяк по своїх я стріляю значно прицільніше.

Стефко любив їздити до Львова. Оговтуючись після повернення, він на цілий день виривався з-під обсервацій мами Теклі і блукав Львовом. Одягав солдатську форму з відзнаками і неквапом проходжався вулицями, ловлячи на собі шанобливі погляди містян. Нічого його не обтяжувало, він міг купити собі льоди на вулиці та смакувати на лавочці під розкидистим платаном. Йому потрібне було чуже визнання — власного було замало. Він хотів звірити своє пережите з потрібністю іншим людям. Необхідне було підтвердження збоку, що його внутрішній катарсис суголосний із загальним станом мирних перехожих. Анонімний потік міщан лікував Стефка. Саме тут він побачив калік без обох ніг, які руками прискорювали платформу на коліщатках, і розумів, що він — щасливчик, що його душевна ретро­флексія є лише останнім відгомоном війни.

— Я вижив, я тут, я молодий, красивий, неодружений, із відзнаками, зі своїми кінцівками, з цілим життям попереду. І я скоро закохаюсь, — Стефко перегорнув цілу сторінку, чи то пак главу свого життя. Мама Текля натішитися не могла цим змінам. Нарешті біля неї її Стефко. Не птаха-говорун, але рідний син, дуже контактний і втягнутий у побут. Навіть інколи про контузію розповідає. Дозовано, щоправда.

Моя ніцшеанська подруга помітно змінилася. Не просто закохалась, а заглибилась у свого обранця. Її хижацька натура дещо поблякла. Вона набула ледь уловимої тонкості, ніби заново почала відкривати красу буднів.

— Знаєш, я по-іншому почала оцінювати те життя, до якого звикла, — мимохіть погоджується вона з моїми умовиводами.

— Що саме?

— Уяви собі: Вадим уперше їв салат із броколі. Він навіть не знав, що така капуста існує.

— Слухай, він у тебе жив на якому хуторі? На якому присілку?

— Бог його знає. Каже, що в них їли або квашену капусту, або тушковану. Частіше квашену. Я коли купила броколі, він перепитав, що це. Кажу — зараз побачиш. Я трохи броколі підварюю до півготовності, потім цілими гілочками кидаю в салат, даю варене яйце, тру моркву, дрібно ріжу порей, заправляю майонезом (це суто для нього, бо я особисто більше полюбляю нерафіновану оливкову олію) — він наминав, як чокнутий. Казав, нічого смачнішого ще не пробував. А я йому кажу: чекай-но, ти ще не їв моїх смажених каляфйорів. Як я сказала «каляфйори» — він мало не вдавився від сміху.

— Його так насмішило слово «каляфйори»?

— Не те слово насмішило. Напад сміху, істерика. Я пояснюю — мовляв, це цвітна капуста. А він знаєш що у відповідь?

— ?

— Каже: а скільки у вас тих різновидів капусти існує? Де вони всі ростуть, бляха?

— А ти не пробувала купити йому брюсельську?

Подруга зараз переповнена захватом, як у кабіні на американських гірках. Зараз вона стрімко набирає розгону і піднімається по крутому віражу до найвищої точки металевої конструкції. Почувається як першовідкривач для Вадима, як екскурсовод по сучасному життю. Його захоплює архітектура, якої він ніколи раніше не бачив. Вони ходять у такі кнайпи, які йому навіть і не снилися. Вадим не знав, що з ним коїться, коли потрапив на оперу «Мадам Баттерфляй». Він плакав. Точно так, як Джулія Робертс плакала у фільмі «Красотка», коли вперше потрапила в ложе театру. Він плакав і танув від академічного катарсису. Кожен прояв інфантильного одкровення Вадима чимраз сильніше засмоктував мою подругу. За його допомоги вона наново відкривала все, чим була оточена всі ці роки і чого зовсім не цінувала. Вона вже двічі бачила «Мадам Баттерфляй», але на третій раз поряд із