Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

Я йому резонно відповідаю, що мандата, підписаного Троцьким, немає, але ось – протягую йому таємну інструкцію американського держдепу по проведенню помаранчевих революцій з особистим підписом пані Барбари Страйзен. Цей папір справив враження. Начальник довго його вивчав, подивився на світло, перевірив на зуб, сфотографував на айфон і подзвонив в адміністрацію Перодера. Але, вислухавши відповідь, повернув папір, розвів руками:

– Вельми шкодую, але після введення проти нас санкцій всі вказівки американського держдепартаменту мусять проходити попередню експертизу й узгоджуватися з нашим Міністерством іноземних справ. Так що ось…

Він знову розвів руками, знизав плечима, а обличчям показав повну відмову.

Тим часом задні напирали на передніх і нетерпляче запитували, що там відбувається. Передні відповідали заднім:

– Потрібна експертиза.

Так ці слова йшли з уст в уста далі, поступово переконуючи повсталий народ, що перш ніж повставати, треба все-таки провести експертизу, пройти потрібні узгодження і отримати необхідні дозволи, резолюції і печатки. І коли діло дійшло до останнього ряду, всі стали повертатися в протилежний бік, останній ряд став першим, а на чолі його опинився Чегевар Лимонадов, який йшов позаду, а тепер виявився першим і з лозунгом «Даєш МІС!» повів народ на Смоленську площу. Але потім, як я чув, у цьому натовпі виникли серйозні розбіжності, і одні пішли далі на МІС, але не дійшли до нього, другі не дійшли до Луб’янки, треті хотіли пограбувати ЦУМ, але побоялись, четверті розбрелись і дійшли до пивниць, а п’яті взагалі відправилися по домівках, та чи всі добралися, невідомо.

Але коли всі повернулись і найостаннішим виявився, звичайно, я, начальник охорони, наблизившись до мене, сказав:

– А вас прошу зостатися. – І, понизивши голос до шепоту, додав: – Сам хоче вас бачити.

– Мене? – здивувався я.

– Саме вас.

У приймальні Перодера

Все ще дивуючись, навіщо я міг здатися такій високій особі, я пішов за начальником. Спочатку мене провели через металошукач, потім черговий охоронець всього мене обмацував, знайшов у боковій кишені пластмасовий гребінець, довго крутив в руках, прикидаючи, чи можу я його використати як зброю нападу. Вирішив все-таки, що це можливо, і зоставив його в себе, пообіцявши, що якщо повернусь, він мені його віддасть. Мене збентежило те, що він сказав «якщо», а не «коли», але я вирішив покластися на долю, однак попросив охоронця, перш ніж він залишить гребінця в себе, дати мені ним причесатися. І варто сказати, він проявив розуміння, не відмовив.

І ось я сиджу в дуже просторому залі, можливо, навіть в Грановитій палаті чи якійсь іншій. Вздовж стін розставлені крісла, а над кріслами до стін прибиті голови різних диких тварин: тигрів, вовків, ведмедів, оленів, лосів, кабанів та інших. І під кожною головою табличка з якимсь текстом, що його здалеку я не зміг розібрати.

Я сиджу в одному кріслі, а в інших високопосадовці: міністри і генерали, яких я раніше бачив тільки по телевізору і ніколи навіть у наймарнославніших своїх думках не міг уявити, що колись ось в найближчій близькості їх побачу. Один генерал із чотирма зірками на погонах поряд зі мною дуже відомий, і, судячи по тому, що він зі мною поштиво привітався, я також виявився не невідомим йому. Сиділи мовчки. Я від нічого робити достав свій I-phone і став писати есемеску дружині. Так, мовляв, і так, ти не повіриш, але я сиджу в приймальні Перодера, поздоров мене і, коли що, не поминай лихом.

– Даруйте, – пошепки звернувся до мене мій чотиризірковий сусід, – а ви тут в якій справі? Також корупційній?

– Я?! – здивувався я. – А чому ви так думаєте?

– Бо тут сидять всі ті, кого звинувачують в корупції. От я і думаю, що ви також у цій справі.

– Та ні, – кажу, – я до корупційних схем, на жаль, допущеним не був.

– Як це? – каже сусід. – Як це не був? Невже вам ніхто нічого не заносив, не відкатував?

– На жаль, – кажу, – всі мимо несли, а до мене ні разу не зазирнули.

– Так, – зітхнув мій сусід, – багато у нас ще несправедливостей.

Посиділи, помовчали. Мій сусід сидів, опустивши голову, і ворушив губами, можливо, безгучно репетирував свою оправдальну реляцію чи згадував десять біблейських заповідей.

– Даруйте за цікавість, – звернувся я до нього, – а в чому вас конкретно звинувачують?

– Та в дрібницях, – сказав він і пояснив суть.

Йому, котрий займав посаду начальника управління речового постачання армії, було видано сто мільйонів рублів на купівлю байкових зимових кальсонів солдатам строкової служби. Він закупив замість кальсонів сатинові труси. Він сам, коли був молодим, соромився ходити в кальсонах, отож подумав, що й солдати нададуть перевагу трусам перед кальсонами. Він зекономив на цьому зі ста мільйонів сімдесят, які поклав на свій рахунок в офшорному банку. А тут вдарили спочатку санкції, а потім і морози. В результаті санкцій рахунки його виявилися замороженими, а в результаті морозів солдати собі дещо відморозили. А його притягли до відповідальності. Це рішення здавалося йому несправедливим, бо раніше, починаючи приблизно з капітанського звання, він завжди робив щось подібне, і нічого, сходило з рук, а тепер потрапив під кампанію боротьби з корупцією.

Сидів тут і сам міністр оборони, якого раніше, враховуючи його об’єми і розмір одежі, називали Екстра-Екстра-Лардж міністром, а тепер, враховуючи статус, що помінявся, стали називати Екс-Екстра-Екстра-Лардж міністром. Так ось він, коли був уже Екстра-Екстра, але ще не Екс, маніпулював не мільйонами, а мільярдами, купав свою коханку в шампанському і парному молоці і по-чесному розділяв з нею військовий бюджет: половина країні, половина собі, половина коханці. Ви скажете, за правилами арифметики тут щось не сходиться, але за його правилами до пори до часу все сходилося. Законну дружину при цьому він своєю увагою обминав, порушуючи правило іншої арифметики. Річ у тім, що його дружиною була донька великого начальника, більшого навіть, ніж сам цей міністр, і раз уже тобі з таким чоловіком довелося породичатися, так будь їй вірним до гробу згідно відомого українського прислів’я: бачили очі, що купували, – їжте, хоч повилазьте. Так ось, коли б він їв, що купив, і як гарний сім’янин ділив бюджет з країною і дружиною, йому могли б просто поставити на вид. Або оголосити догану. Чи навіть похвалити за спритність. Але в цьому випадку його чекало суворе покарання, що було видно з виразу його обличчя і стану тіла, струшуваного дрижаками, наче заквашене тісто під час землетрусу.

Коханка також чекала високого суду, але не тремтіла, а, намагаючись відволіктись