Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

кримінальної поліції Марек Віхура. Не витримавши, Клим визирнув, побачив його, розмореного, в кріслі. Руку склав на грудях, ноги примостив на стілець. За інших обставин така дещо незвична Віхурина поведінка справді виглядала б комічно, стала б приводом для подальших кепкувань. Але — не тепер.

Зачинившись, Кошовий знову глянув на Шацького. Той сидів, ніби щойно йшлося не про нього й говорилося не до нього. Зі спокоєм, удаваним чи природним, Йозеф узяв кухоль, спершу пригубив чай, потім зробив великий ковток і закашлявся. Клим хотів похлопати його по спині, та дантист хитнув головою, сам вдихнув-видихнув.

— Ви не заперечите мені, Шацький? Не скажете, що помиляюся?

— Пане Кошовий, ми дружимо роки. Коли ви помиляєтеся, самі визнаєте. Інший би доводив, протестував, огризався. Я не буду. Після всього, що сталося, це навіть непристойно. Нижче моєї гідності. Те саме відчував пан Лінецький, попри все бажаючи довести вам свою непричетність до вбивства цього мерзотника. Він правий, знаєте. На своєму місці не може бруднити об таке руки. Шацький, бачите, зміг.

— І вам не цікаво, як я здогадався?

— Я не здивувався. Аби ви не викрили мене зараз, я б неодмінно сам признався, поховавши мою Естер.

— Ви б похвалилися вчинком?

— Можливо, так би виглядало. Пане Кошовий, я знаю вас, але й ви знаєте мене. Погодьтеся, я б ніколи не наважився. Господи, ви ж помітили мою, так би мовити, дивну, незвичну поведінку.

Шацький зробив ще один ковток чаю.

— Справді, ви вели себе агресивніше, ніж завжди. Я назвав би це сміливістю. Кураж ви точно мали. Значить, після того, як власноруч розтовкли Яблонському голову, надалі отримували якісь поштовхи зсередини. Звідси, — Клим торкнувся рукою голови, — чи звідси, — долоня лягла на серце. — Тільки ж я виявився не надто мудрим. Не вартий ваших високих оцінок, Йозефе. Чули, я сказав: убивця не ховався, бо не бачив потреби. Каятися не квапився, проте нічого не приховував, слідів не замітав. Навіть сам легко відшукав та передав мені знаряддя, — кивнув на каменюку. — Тож я мусив здогадатися, ви ж постійно давали мені підказки. Мимоволі, згоден. Просто я їх не читав, бо ж не бачив у вас убивцю.

— Я сам у собі його не бачив. І потім, то не вбивство. Я юдей, але у слов’ян це називається тризною.

— Так-так, розумію. Ви згадуєте поховальний обряд, який передбачає, серед іншого, принесення жертви. Яблонський став такою жертвою. За трагічним збігом, сюди додалися військові ігри, зовсім не обрядові, справжні.

— Естер теж стала жертвою. Її забрали вищі сили, це кара для мене за скоєне. Я не мав права забирати життя того офіцера. Але він після всього у моїх очах позбавлений права жити. Я вже не міг йому дозволити це.

— Забрали життя за життя. Так?

— Ви й це знаєте, пане Кошовий?

— Дізнався кілька годин тому. Без цього з легкістю дозволив би собі повірити, що вбивця — Іван Повх, і з чистою совістю приховати від сторонніх.

— А тепер? Не приховаєте?

Перш ніж відповісти, Клим закурив. Зробивши глибоку затяжку й випустивши дим під стелю, заговорив, не зводячи очей з Шацького:

— Почати з того, що вперше я відчув вашу брехню, зайшовши тоді в «Сан-Сусі». Можливо, подумав я, ви не так хотіли збрехати, як щось недоговорювали за звичкою. Вам у чомусь було незручно признаватися. Не зрозуміли?

— Та ні.

— Описуючи, як виглядає «Сан-Сусі» нині, ви згадали про портрет Пілсудського в залі. При цьому сказали: не заходили всередину, лише зазирнули, ступили не далі порогу. Але коли туди зайшов я, помітив: побачити згаданий портрет і розгледіти, хто зображений, можна, лише пройшовши далі, до шинквасу. Ви шукали за Яблонським, тамтешнім завсідником. Ось другий фрагмент мозаїки, до каменю з парку.

— Не думав про це.

— Авжеж, — Кошовий знову затягнувся. — Відкинемо обставину, що ви від самого початку крутилися поруч. Ваша цікавість не новина, я цьому значення не надав. Проте, коли ви вже заговорили про тризну, сплив ще один символічний момент. Вбили Яблонського на дев’ятий день після загибелі Шмуля. Дев’ятини, традиційне поминальне відбування. Саме так ви пом’янули сина — вбили його вбивцю, — він зітхнув. — Бачте, й тут зійшлося. Обмовився ж тоді: знайду, мовляв, винного. Маєте. Хоч ви вже тоді знали, що Шмуля застрелив Яблонський.

— Знав, — кивнув Шацький, обмежившись цим.

— Поки про інше. Сьогодні Ефраїм Лапідус обмовився: вони зі Шмулем мали щось проти Яблонського й збиралися вчинити якісь дії. Ви швидко втрутилися, перевели розмову, завадили мені почути більше. Погодилися йти зі мною, аби відвести подалі від Лапідуса. Третій фрагмент, який у світлі подій виглядає зовсім інакше. Нарешті, ваш напад на Пляму. Підказка, як саме завдав удар убивця. Щоб виглядало, ніби билися двоє сильних одного зросту. Тільки ви не на Повха перевели, а себе виказали. Хай і не хотіли.

— Все?

— Ні, Йозефе, — він далі говорив спокійно, рівно, м’яко. — Біля тіла пані Естер ви кричали: «Що я наробив!» Тоді я подумав — ви дозволили їй, попри події в місті, піти на могилу Шмуля, як зазвичай. Винуватите себе з цього приводу. Тепер усе виглядає інакше. Ви переконані: вбивство Яблонського стало причиною гострого протистояння. Думаєте, що, не бажаючи, запустили невідворотні процеси. Саме через вас, без перебільшення, стрімко розвалилася цісарська влада з усіма трагічними наслідками. Саме ви стали причиною створення українцями нової держави. Саме ваші дії спровокували поляків на збройні виступи та удари у відповідь. Отака, виходить, ваша тризна.

Очі Шацького наповнилися болем та відчаєм.

— Але це ж правда, пане Кошовий!

— Єдина правда — в тому, що ви помстилися Яблонському за вбивство сина і все горе, яке та людина встигла завдати вашій родині раніше. Усе інше ані від вас, ані від мене вже не залежало. Вкотре переконуюсь: ті, хто казав — убивство офіцера не має значення, як і встановлення вбивці, — мали рацію. Зате велике значення для вас і, повірте, тепер також для мене, має ось це.

Клим вільною від цигарки рукою витягнув із кишені піджака та показав Йозефу ще один аркуш.

— Було серед паперів, залишених після смерті пані Малгожатою, матір’ю безпутного Яблонського. Останнім часом жінка з відчаю завела практику приймати листи від тих, хто мав претензії до тих чи інших дії її сина. Бажала бути бодай поінформованою, коли вже не