Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Обід уже розпочався, коли раптом до нас приєднався останній, запізнілий гість.
— Прошу вибачення за свою непунктуальність, — пролунало від входу.
Я підвела погляд — і мало не впустила виделку. Сер Генрі.
От кого-кого, а його я найменше очікувала побачити сьогодні за цим столом.
Він спокійно сів на вільний стілець поряд зі мною, невимушено поправив манжети та, не гаючи часу, почав розповідати про причину свого запізнення. Його голос звучав бадьоро, а розповідь викликала сміх за столом. Але сер Генрі, здається, встигав усе — і жартувати, і підтримувати бесіду, і виявляти знаки уваги. Він то пропонував мені ще чаю, то цікавився думкою міс Катеріни щодо останньої театральної прем’єри. Їхня бесіда швидко набрала обертів, вони обмінювалися дотепами, і в якийсь момент я зрозуміла, що просто сиджу осторонь, слухаючи їх із легким відчуттям відстороненості.
— Ви, мабуть, здивовані моєю присутністю? — нахилившись до мене, тихо промовив сер Генрі.
Я відвела погляд від своєї тарілки.
— Щиро кажучи, так.
Він усміхнувся.
— О, тоді вам буде ще цікавіше дізнатися, що цей обід — моя ідея.
Я підняла брови.
— Ваша?
— Саме так, — відповів він спокійно, ніби це було найочевиднішим фактом у світі.
Я озирнулася на Алекса. Він поглянув на мене з легким натяком вибачення, але водночас і з тією нещасною, майже підлітковою хитринкою, яка в нього з’являлася, коли він затівав щось на власний розсуд.
І тут я зрозуміла.
Дві пари. Два чоловіки, які хотіли провести час зі своїми дамами. А я… Я була лише господинею дому, чиє товариство виявилося зручним прикриттям для їхніх зустрічей.
Я доїла обід, відклавши прибори з такою акуратністю, що, мабуть, це було єдиним способом висловити своє легке роздратування.
— Прошу вибачення, але мені потрібно відійти, — сказала я рівним тоном, кидаючи Алексу ледь помітний погляд. "Я пішла. На зовсім. Розважайтеся, я не заважатиму."
Він ледве помітно кивнув.
Я ж спокійно підвелася, залишаючи їх у компанії, що, здавалося, прекрасно обходилася і без мене, і неквапом вирушила до кабінету.
Ледь переступивши поріг і зачинивши двері за собою, я вже відчула полегшення — нарешті, тиша, нарешті, мої папери, нарешті, жодних натяків і прихованих підтекстів.
Та щойно я зробила кілька кроків углиб кімнати, як двері знову рвучко відчинилися.
Я розвернулася.
На порозі стояв сер Джермен, з тією самою хитрою посмішкою, яка завжди означала лише одне — зараз почнеться щось цікаве.
— Міс Скотт, чому ж ви така не гостинна? — запитав сер Генрі, і його голос звучав наче виклик, а не проста розмова.
Я подивилася на нього з неприхованим здивуванням. Чи справді це питання від нього?
— Не гостинна? Навпаки, я ж залишила вас наодинці з вашими дамами, — сказала я, не приховуючи іронії в голосі. — Почувайтеся, як вдома.
Він стояв, не кліпаючи, мов кам'яний стовп, пильно спостерігаючи за кожним моїм рухом. Його погляд був невідривним, немов хотів зчитати мене до останньої думки.
— Так все ж таки, — його голос став серйознішим, — ви відчули себе недоречною?
— Недоречною? — я ледве стримала усмішку, хоча, без сумніву, це був зовсім не той ефект, який я прагнула справити. — Я б сказала, що відчула себе зайвою серед закоханих.
Але замість того, щоб на це відповісти, він ще більше збільшив напругу, звернувшись до мене з прямим, ніби викритим поглядом..
— Я не закоханий, — відповів він, не знімаючи погляду з мене. — Я затіяв це, щоб побачити вас. І щоб зрештою провчити вас.
Ці слова застигли в повітрі, мов застаріле скупчення туманних думок. Я не могла повірити своїм вухам, і на кілька секунд моя свідомість зависла. Я лише кліпала очима, намагаючись зрозуміти, чи це жарт, чи він серйозно це говорить.
А він продовжував, немов нічого не сталося.
— Після нашої останньої зустрічі я думав, що ми знайшли якусь спільну мову, що я став для вас хоча б добрим сусідом. Але ви поїхали, не попередивши, не давши жодної звістки про себе. Я не знав, що думати. В місті з'явилася ця парочка, і ви зникли. Як тінь…
Його слова повисли між нами, і я відчула, як моє дихання стає глибшим. Мене вразила не сама змістовність сказаного, а безжальна точність його спостережень.
Збоку, справді, моє зникнення після тієї зустрічі з Деяном і Лейн виглядало як щось надзвичайно дивне, майже загадкове. Але все це залишилося у минулому, де разом із часом розвіялися всі відповіді на колись важливі питання.

Тепер же мої думки були занурені в інше — в те, що відбувалося саме зараз, в цю мить, коли я стояла перед ним, вражена і водночас непохитно спокійна.
— Сере Генрі, — тихо вимовила я, — ви дійсно думаєте, що я повинна була вас попередити?
Він не відводив погляду, як ніби чекав, що я, зрештою, усвідомлю свою провину. Але я залишалася спокійною.
— Уявіть собі, я переймаюся вашою долею, — сказав він, і його голос був важким від якогось внутрішнього збурення. — Як виявилося, дуже нелегкою долею.
— А то ви вирішили мене пошкодувати? — запитала я, не приховуючи сарказму в голосі. — Дякую, але не потребую. І, сере Генрі, — додала я, піднімаючи брову, — не дуже виховано організовувати обід і залишати друзів без причини.
Мій тон був таким офіційним і холодним, що я майже була впевнена — він розвернеться і піде. Але, на моє здивування, він лише наблизився до мене, і я відчула, як його погляд проникає в саму глибину моїх очей. Він говорив, ніби кожне слово вимовлялося з особливим значенням.
— Я хочу бути тобі другом, — його голос звучав м'яко, але рішуче. — Хіба це не достатня причина? Я буду ненав'язливим, обіцяю. Просто хочу, щоб ти знала, що я завжди буду поруч, готовий допомогти. А натомість прошу лише одного — рідкісні звістки від тебе, про те, де ти і як ти.
Я мимоволі відчула, як важкі думки відступають, і незнайоме тепло проскакує через серце. Мені було страшно довіряти комусь із чоловіків, окрім брата, але його слова і той беззаперечний погляд, що проникав у мене, змусили мене задуматися.  В його очах не було ні фальші, ні бажання маніпулювати. Було лише бажання допомогти.
— Добре, — тихо вимовила я, нарешті вирішивши дати шанс цій дружбі. — Обіцяю, що буду сповіщати про свої плани перед подорожами.
Він посміхнувся, його очі яскраво заблищали від задоволення, але не було в тому жодної зарозумілості, тільки певний спокій.
— І хоч би інколи, — він задумався, його голос став м’якшим, — коли ти поринеш у творчий процес і місяцями не з’являтимешся в суспільстві, надішли мені хоча б кілька рядків. Щоб я бодай так, в далекій тиші, міг знати, що все гаразд і твоя творчість все ще рухається вперед.
Я не змогла стримати посмішку. Він мав явний талант отримувати від людей більше, ніж вони самі готові дати, але в цьому було щось природне й органічне, щось особисто його
— Домовилися, друже, — сказала я і нахилила голову в знак згоди. — А тепер, вибачте, сер, мені хочеться зануритися в свої твори.
Я спокійно рушила до столу, де, як завжди були розкидані мої папери. Тепер, як і завжди, найголовніші для мене були тільки мої рядки, але в той самий час я відчувала, що хтось інший у моєму житті починає грати зовсім іншу роль.