Ден Браун - Джерело

в головному барселонському аеропорту Ель-Прат він умисне тримає свій літак при цьому маленькому летовищі. Проте Амбра розуміла: причина в іншому. Насправді Едмондові дуже подобалася увага, а користувався він аеропортом Сабадель, аби мати привід проїхатися додому звивистою дорогою в улюбленій спортивній машині марки «Тесла» моделі X P90D, нібито особисто йому подарованій Ілоном Маском. Подейкували, що Едмонд колись пропонував своїм пілотам перегони на злітній смузі: літак проти «тесли» — але ті порахували й відмовилися.

«Мені бракуватиме Едмонда», — печально думала Амбра. Так, він був самозакоханим нахабою, але його блискуча уява заслуговувала зовсім не на те, що сталося цього вечора. «Можу тільки сподіватися, що ми вшануємо його пам’ять, оприлюднивши відкриття».

Коли літак опинився в приватному ангарі Едмонда і двигуни було вимкнено, Амбра побачила: усе спокійно. Схоже, їх із професором Ленґдоном ще не запеленгували.

Спускаючись трапом, Амбра глибоко дихала, намагаючись прояснити голову. Другий келих подіяв так, аж вона вже шкодувала, що його випила. Ставши на цементну підлогу ангара, вона похитнулася — і відчула на плечі міцну, надійну руку Ленґдона.

— Дякую, — прошепотіла вона, усміхнувшись професорові: той, напившись кави, навпаки, був бадьорий і насторожений.

— Треба якомога швидше зникнути з очей, — сказав Ленґдон, помітивши блискучий чорний позашляховик у кутку ангара. — Чи не про цю машину ти мені казала?

Амбра кивнула:

— Таємна любов Едмонда.

— Дивні номери.

Амбра подивилася на номерний знак і всміхнулася:

E-WAVE

— Едмонд, — пояснила вона, — розповів мені, що Google і NASA нещодавно розробили революційний суперкомп’ютер під назвою D-Wave — один із перших у світі «квантових» комп’ютерів. Він мені пробував це пояснити, але я заплуталася: щось про суперпозицію і квантову механіку, про принципово новий тип машини. У кожному разі, Едмонд сказав, що хоче створити щось таке, до чого системі D-Wave як до неба. Той новий комп’ютер він збирався назвати E-Wave.

— E — від імені Едмонд, — зазначив Ленґдон.

«А ще E — наступна літера після D», — подумала Амбра, згадуючи історію Едмонда про комп’ютер із фільму «2001: Космічна одіссея», який, за переказами, назвали HAL, аби він на одну літеру передував IBM.

— А ключ від машини? — спитав Ленґдон. — Ти казала, що знаєш, де він схований.

— Ключ не потрібен, — Амбра взяла телефон Едмонда. — Місяць тому він показував мені, як це робиться.

Вона торкнулась екрана, запустила додаток Tesla і знайшла команду виклику. Моментально фари авто в кутку засвітились, і «тесла» безгучно під’їхала до них і зупинилася. Ленґдон схилив голову набік; його дещо напружувала перспектива подорожі машиною, яка їздить сама.

— Не хвилюйся, — запевнила його Амбра. — Я зроблю так, щоб ти її вів до дому Едмонда.

Ленґдон кивнув і почав обходити машину, аби зайняти водійське місце. Ставши перед машиною, він знову поглянув на номери й засміявся. Амбра одразу зрозуміла, що його розвеселило: на рамці номерного знака в Едмонда було написано: «…і технарі успадкують землю».

— У цьому весь Едмонд, — сказав Ленґдон, сідаючи за кермо. — От уже хто не був схильний до скромності…

— Він обожнював цю машину, — мовила Амбра, сідаючи біля Ленґдона. — Вона повністю електрична і швидша за «феррарі».

Ленґдон знизав плечима, роздивляючись високотехнологічну панель управління.

— Ну, я не такий уже й фанат автомобілів…

— Скоро будеш! — з усмішкою запевнила його Амбра.

Розділ 48

«Убер» мчав на схід крізь темряву, а адмірал Авіла подумки рахував, скільки разів за всі ці роки йому випадало швартуватися в порту Барселони.

Нині попереднє життя, здавалося, належало якомусь іншому світу — і скінчилося вогняним жахіттям у Севільї. Доля — пані жорстока й непередбачувана, але зараз у ній, здавалося, встановилася моторошна рівновага. Та сама доля, яка розірвала на шмаття його душу в Севільському соборі, тепер дала друге життя — нове, яке народилося в зовсім іншому храмі.

Дивно — але привів його туди простий фізіотерапевт Марко.

— Зустріч із папою? — спитав Авіла тренера, коли Марко вперше запропонував йому таке. — Завтра? В Римі?

— Завтра — в Іспанії! — відказав Марко. — Папа тут.

Авіла подивився на тренера, як на божевільного.

— У пресі нічого не пишуть про візит Його Святості до Іспанії.

— Трохи віри, адмірале! — розсміявся Марко. — Чи у вас є якісь інші справи завтра?

Авіла поглянув на свою поранену ногу.

— О дев’ятій вирушаємо, — сказав Марко. — Обіцяю, наша невеличка подорож буде значно приємнішою, ніж реабілітація!

Наступного ранку Авіла вдягнув морську форму, яку йому приніс із дому Марко, взяв милиці й пошкандибав до машини Марка — старого «фіата». Марко вивіз його з двору лікарні й рушив на південь понад Авенідою де ла Раса, потім — за місто, а звідти — на південь трасою N-IV.

— Куди ми їдемо? — спитав Авіла, якому раптом зробилося моторошно.

— Спокійно, — всміхнувся Марко. — Просто довіртеся мені. За півгодини будемо на місці.

Авіла знав: понад цією трасою щонайменше 150 кілометрів немає нічого, крім випалених сонцем пасовищ. Він почав думати, що жорстоко помилився. За півгодини вони дісталися страшного міста-привида Ель-Торбіскаль — колись квітучого населеного пункту з фермами й полями, залюдненість якого зовсім нещодавно впала до нуля. «Куди ж це він мене везе?!» Марко ще кілька хвилин їхав прямо, а потім звернув з траси й рушив на північ.

— Вам уже видно? — спитав Марко, показуючи кудись на інший кінець жовто-бурого поля.

Авіла не бачив нічого. Чи то в молодого тренера були якісь галюцинації, чи то зір адмірала з віком псувався.

— Хіба не дивовижно! — вигукнув Марко.

Авіла примружився проти сонця — і раптом побачив серед пустельного пейзажу щось темне. Вони під’їхали — й адмірал не повірив своїм очам

«Невже… собор?!»

Будівля була такого розміру, якого можна було б очікувати в Мадриді чи Парижі. Авіла все життя прожив у Севільї, але зроду не чув про оцей собор у чистому полі. Що ближче вони під’їжджали, то дивовижніше видовище відкривалось очам. Масивні бетонні стіни давали храму такий захист, який Авіла бачив лише у Ватикані.

Марко з’їхав із дороги на короткий під’їзний шлях до собору. Перед ними постала висока кована брама. Марко вийняв із бардачка заламіновану картку й поклав на приладовий щиток.

Підійшов охоронець, подивився на картку, зазирнув у машину й побачив Марка.

— Bienvenidos, — привітно мовив він. — ¿Qué tal, Marco?[58]

Марко потиснув руку охоронцеві й познайомив його з адміралом Авілою.

— Ha venido a conocer al papa[59], — пояснив Марко.

Охоронець кивнув, помилувався медалями на кітелі Авіли й махнув рукою: проїжджайте! Брама відчинилась, і в Авіли виникло відчуття, ніби він опинився в середньовічній фортеці.

На готичному соборі перед