Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

часто до гріха. А тут... Підстригти бороду, причепуритись перед дзеркалом й піти на милування з жінкою. Яка підступність! І так поводиться людина, яку ти так любив, якій так вірив! Я був спустошений до тла.

Щоб утекти від привидів, що мучили мене, я біг і біг, не розбираючи куди. Та ноги несли мене в гору. Коли я пробігав повз садок Далрімпля, хтось покликав мене. То був наш Мардок, що підрізав кущі над входом. Я зупинивсь, постояв і підійшов до нього.

— Що сталося? — спитав він, витираючи лице смуглястою долонею. — Ти що, украв що-небудь?

Я мовчав, бо язик мій відмовився служити мені.

— Не клеїться робота?

Я заперечливо похитав головою, бо груди розпирав мені жорстокий розпач. А Мардок витріщився на мене — адже його цікавість дедалі зростала.

— А, знаю, — мовив він нарешті, — певно, старий десь знову нализався. — Він витріщився на мене. — Ні? Значить, втяв що-небудь інше.

— Втяв! — я аж розсердився. — Ти б вжив куди міцніше слово, якби дізнався, в чому справа. Ех, Мардок. — Я мало не заплакав. — Якщо людина веде себе отак... та ще й в такому віці...

— Он воно що! — скрикнув Мардок, дуже вдоволений з того, що тут не обійшлося без «старого». Він ригнув, добув з кишені паличку локриці і почав з насолодою жувати.

Я зблід і вставився очима в воза, що мляво посувався дорогою. Його спокійний і повільний рух на фоні літнього ландшафту відразу ж викликав у мене думку про нескінченну монотонність всього буття: мені здалось, що все це я вже пережив багато сотень літ тому.

— Знаєш що, хлопче, — зауважив Мардок, — пора б тобі вже й вирости, нарешті. Ти ж розумний, а я завжди був бовдуром у всьому, крім садівництва, і все ж таки у твої роки я розумів далеко більше. А дід усе життя такий, він завжди волочився. Навіть під носом у своєї жінки, яка, до речі, любила його вірно.

Я в розпачі мовчав.

— Таким він вже вродився, — казав Мардок далі. — І хоч йому немало років, спинитися ніяк не може. І лютувати тут нема чого.

— Та це ж огидно, — промимрив я.

— Ну, ми з тобою нічим вже не зарадимо. — Він ледве стримувався, щоб не засміятись. — Адже нічого особливого не сталося. От підростеш, тоді і сам будеш сміятися над цим. Ходімо, лишень, зі мною, я покажу тобі нову гвоздику. А які в неї бутони — краса!

Завагавшись трохи, я поплентався за ним у нову оранжерею. Він показував мені горнятка і пояснював, в який спосіб пощастило виростити новий гібрид. Розмірені рухи його вправних рук трохи заспокоїли мене: я з цікавістю дивився, як він пересовує горшки, як любовно і уважно доглядає за рослинами, — і на серці в мене відразу стало веселіше

— Якщо квіти приживуться, я назву їх «Мардок Леккі»! Зрозумів? Тут є над чим помізкувати... — І він дружньо поплескав мене по спині.

Зустріч з Мардоком притишила мій гнів, та цього було недосить, щоб я знову сів за книжки. Як і слід було чекати, я поплентався до церкви.

Тут було відлюдно і тихо. Тільки біля вівтаря маячила якась постать, що підрізувала квіти. То була моя стара знайома, матушка Елізабет, що сердечно привіталася зі мною. Опустившись на коліна, я поповз у тому напрямку, де страждав великий мученик з непосильним тягарем, — він завжди наводив спокій на мою наболілу душу.

В цій атмосфері святості, насиченої запахом свічок, я ненавидів дідуся ще дужче — адже він потоптав моє кохання. Я полинув до коханої, яку щиро і палко моя любов піднесла до райських врат, де літають тільки ангели. Що ж робити? Як подивиться вона на хлопця, чий дідусь отак поводить себе? Знову лють заповнила моє серце, і згадавши, як Христос вигнав колись грішників з храму, я підвівся й побіг, щоб об’яснитись з дідусем і назавжди розійтися з ним.

Дід зустрів мене привітно і лагідно. З кухні пахло чимсь зовсім незнайомим.

— Радий, хлопче, що ти добре нагулявся. Краще будеш працювати. — Я зиркнув на старого презирливо і гнівно; так, певно, Гавриїл дививсь на Люнифера, що корчився конаючи.

— Що ти робив сьогодні вдень?!

Дід посміхнувся й тихо відповів:

— Те, що й завжди. Гуляв у кеглі біля кладовища.

«А, він ще й бреше! Брехун! Розпутник!» Та перш ніж я встиг крикнути йому, дід пачвалав до кухні.

— Іди-но в кухню. — Дід загадково потирав руки. — Я тут такого супу наварив, що аж оближешся.

Я кинувся на кухню, бо, незважаючи на всі образи, був голодний, як пес.

Дідусь налив мені велику миску паруючого супу. Щоб розсмішити мене і показати, що він справдешній кухар, дід підв’язав мамин фартух і пов язав чуприну білою серветкою. То він ще й блазень, оцей негідник, що псує мені життя!

Я кинув ложку, але не втерпів і підніс її до рота; а він кумедно назирав за мною спокійними і добрими очима.

— Смачно?

Суп був справді смачний. Я з їв усе до останньої краплини. Потім глянув на цього клятого старого, що розтоптав мою священну віру, і вже хотів накинутись на нього... Та замість цього.

— А чи не можна ще тарілочку, дідусю? — спитав я лагідно.

11

В день іспитів періщив дощ. «Язон» ще звечора поховав мої книжки, щоб я хоч трохи одпочив.

— Лише нездари учать до останньої хвилини, — мовив він: — І навіть зубрять на ходу. Такі ніколи не отримають стипендії.

Те, що я вивчив, здавалось часткою мого єства. Тому я вже нічого більше не міг сприймати. А в голові була страшенна мішанина. Мене опанувала якась спокійна відчайдушність. Блідий, як смерть, я натягнув на себе обноски Мардока. почистив рвані черевики і навіть встромив у петельку квітку, яку дідусь зірвав мені — для мужності. Я й зараз пам’ятаю: то був бутон махрової троянди з краплинами роси.

Чіпляючи цю квітку, дід, хитро посміхаючись, простягнув мені листа.

— Одна особа просила передать тобі