Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

вікном створювала чудову обстановку для роботи. Тут сидів я сам або з Рейдом, що частенько заходив до нас. Мене оточувала дивна тиша. Навіть дідусь намагався човгати тихіше. Мама домовилася з місіс Буземлі, щоб та коли-не-коли допомагала нам, але дідусь показав не менші здібності в цій справі. Найбільш вдавалися йому супи. Тримався він напрочуд гарно: ніяких вибриків, жодної похибки в поводженні. Він раював з того, що в домі нікого не було, що міг швендяти сюди й туди, не боячись причіпок та бурчання. А треба врахувати й те, що нам було досить сутужно: мама позапирала коштовний посуд та начиння, щоб «дід не позакопчував горшків». Вона залишила нам тільки вказівки, як годуватись, щоб «вистачало» їжі. На всякий випадок нам дали трохи грошей — та то була мізерна сума. Але дідусь умів викручуватись. Він часто бігав до Далрімпля, і, хоча Мардок не дуже полюбляв старого, у нас не раз була цвітна капуста або розсипчаста картопля, що я її любив, а він умів чудово зготувати. Кілька разів дідусь «гуляв» у напрямі ферми Снодді, і тоді на другий день у нас були курчата.

Дідусь з великою повагою ставився до всіх моїх занять. Він мало не обожнював книжки, хоча в самого їх було всього три. Найпершою вважав він «Вірші» Бернса, якого знав напам’ять; другою була «Алі-Баба», а третьою — «Тлумачник Пірса». Я й тепер бачу перед собою дідуся, як він з ученим виглядом береться за цей розхристаний «порадник» і каже: «Подивимось, що скаже відносно цього Пірс».

Тепер його «ученість» уже не мала для мене значення, та, як і перше, дід удавав, що він мені допомагає, і радий був, коли я просив «послухати», чи вірно я завчив латинського вірша або розв’язав важку задачу. Наприкінці першого тижня «нашої свободи» він примусив мене відмовитись від «пиріжечних вилазок», бо це відбирало у мене найкращі години, коли голова була ще свіжа. Ми з дідусем зайшли вже надто далеко, і єдиною винагородою для нас був би тільки успіх. Тому, перебравшись до вітальні, я вставав разом з сонцем і зубрив до нестями. Рейд дозволив мені не ходити до школи, і цілими днями я сидів самотньо. Дуже мало лишалося часу! А стипендія була тільки одна. Хіба ж зможу дістати її, коли я хоч на хвилину одвернуся від книжки.

Щовечора о шостій приходив «Язон», тихо вклонявся, оглядаючи мене з ніг до голови, і сідав поруч. Він займався зі мною до десяти, коли входив дідусь з двома чашками какао, до яких ми іноді й не доторкувались. Вчитель заохочував і заспокоював мене; його вдумливі міркування, міцне, пропахле тютюном і потом тіло, його манера відкидати чуба й гаряче, «з душком» дихання, — все це разом справляло враження кипучої енергії.

Нарешті він ішов, суворо наказавши мені лягати спати, хоч знав, що я ще довго сидітиму. Присунувшись до столу, я знову вчив, змагаючись із втомою та сном. Іноді, на хвилинку, я забігав у ванну і совав голову під кран, але вода була надмірно теплою, бо бак стояв під самим дахом. Плутаючи ногами, вертався за стіл і якоюсь внутрішньою силою примушував себе продовжувати навчання. Перед цим я шепотів молитву. Щоб не заснути, я штрикаю себе в ногу олівцем або лупцюю кулаком по голові. Тихо линуть хвилини, а я сиджу й сиджу, поклавши лікті на стіл, щоб не хилилася моя нещасна голова.

Б’є двічі; я підводжусь і чапаю до своєї кімнати. Здебільшого я відразу ж засинаю. Та іноді до ранку мені уявляється, що я нічого ще не знаю й не можу відповісти на будь-яке питання. А іншим разом — і це найгірше — мозок мій ніяк не хоче спочивати, а враз починає шалено працювати, розв’язуючи найважчі приклади й проблеми; він легко й блискавично скаче по всіх премудростях науки, в той час як бідне моє тіло лежить, мов скам’яніле, й чекає перших променів, щоб встати і знову гнутися над книжкою заради свого честолюбства.

О  п’ятій дідусь виштовхував мене на вулицю, і я ходив стрічати Гевіна, — в ті дні. коли він приїздив додому з Ларчфілда. Цілу годину були ми вкупі, вихваляючись успіхами і обмінюючись порадами щодо наступного екзамену.

А в інші дні я йшов на шкільне подвір’я, де з «Язоном» грав у м’яча. Набігавшись як слід, я почував себе бадьорим і ще дужче накидався на книжки.

В щасливі вечори я бачився з Алісон. Я ждав її на Драмбак Род, коли вона поверталася з уроку, з нотною папкою під пахвою. В теплу погоду вона вдягала легеньке платтячко, що міцно облягало її стан. Ми не дивились одне на одного і розмовляли про що завгодно. Вона розповідала про шкільні новини, а я здебільшого мовчав Та незважаючи на дивний спокій Алісон. очі її чомусь ставали іноді великими й вологими, а губи червоніли. Коли ми розлучалися на Сінклер-драйв, я мчав додому і з палаючим обличчям сідав за книжку. І світ мені здавався раєм А дідусь, що входив з чаєм, був наймилішою і найчудеснішою людиною в світі.

Ні, то неправда. Адже це він, оте чудовисько, штовхнув мене в безодню розпачу.

10

Був тихий, задушливий день. У повітрі почувалось наближення грози. До іспитів лишалось всього чотири дні, та я дійшов уже до краю, нерви в мене понатягались, мов струни. Я вирішив змочити голову і, витираючи обличчя, нараз почув веселий регіт дідуся. Одразу ж вийшов я на площадку і погукав, але ніхто не відповів. Що це — невже галюцинація? Це я довів себе до того, що стало вже «вчуватися»? Я тихо почапав нагору, до маминої спальні, звідки долинули ті звуки. Зайшовши до кімнати, я знов почув веселі голоси.

Я аж здригнувся, але второпав, що голоси лунають з другого будинку — адже надворі дуже тихо. Ну, звичайно ж!.. Я пригадав, що мій дідусь чепурився ще зранку.

Я вже збирався йти назад, та пригадав, що за стіною — спальня місіс Буземлі. Виходить, дідусь із нею там!.. І мимоволі дослухався. О, господи, не може бути... я відганяв від себе ці думки. Та помилки тут не було..

Я кинувся вниз і вибіг з дому: мов навіжений, біг я навмання, тремтячи з ніг до голови. Нащо боротися, навіщо все здалося? Адже й кохання, хай воно буде найчистішим і найпалкішим, призводить