Олена Гриб - Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб

9.2

 

***

Від вибуху перенасиченого інформацією мозку мене врятувала поява трісковницького службовця Академії. Він вибачився разів зо двадцять, запитав про здоров'я «молодої пані» і, заїкаючись, уточнив, що робити з собакою.

– Приспати? – Його голос переповнювала надія.

Мела похитала головою.

– Навіщо? Він ні в чому не винен, до того ж у мене на нього плани. Мені потрібен повіз і, бажано, клітка.

Незабаром чаклунка поїхала.

– До темряви повернуся, – сказала на прощання.

Ще пробурмотіла щось щодо транспортної контори і кошмарно дорогої термінової пошти, а потім коні поспішили вперед і повіз зник за поворотом.

– Не здохне? – Ласка підійшла до мене і зупинилася, теж проводжаючи їх поглядом. – Перевізники здирають і за корм, але тримають звірину надголодь.

Наскільки я зрозуміла, Мела збиралася відправити собаку у Вільшань порталом («Скористаюся службовим становищем. За це, звичайно, не похвалять, але в Академії затримуватись я не збираюся. Відпрацюю за контрактом і зникну кудись, де про магію і не чули», – пояснила вона зі смішком). Адресат «посилки» – барон Ірреський, тому питань про доставку до Борсуків не виникне. Приблизно через тиждень золотистий гончак гратиметься в Підліссі.

Весільний, щоб його, подарунок…

– Сподіваюся, здохне.

Ілона глянула на мене з незрозумілою повагою.

– Теж не розумієте, чому для деяких чотирилапі тварюки дорожчі за двоногих?

Щиро кажучи, мені було начхати на собаку. Побажання стосувалося Артана. І тої, що зайняла моє місце…

– Як же це злить! – не витримала я. – Щоб вони луснули!..

– Сотка? Справді?

– Аристократичний виродок!

– Вам він навіщо? – Ласка не приховувала здивування.

Я отямилася. Звичайно ж, ішлося про різних «виродків». Мій прохолоджувався на півночі. Розвозив весільні запрошення, насолоджувався останніми вільними днями… Цікаво, яка вона? Схожа на мене чи повна протилежність?

Начхати! Мені байдуже!

— Гадаєте, в цьому світі немає інших знатних негідників, окрім Вальєна?

«Гадаю, жоден знатний негідник і не погляне на таку, як ти», – запевняли очі Ілони.

Добре, що я ніколи не хвилювалася щодо власної зовнішності. Мене вона влаштовувала, а думка інших не цікавила анітрохи. Егоїзм корисний, хіба ні?

Але чому ж із голови ніяк не йшло Підлісся та його мешканці?

– Мене не цікавить Яструб, – я вирішила відразу розставити все по місцях.

– Тоді чому ви вічно дивитеся на мене так, ніби я зрадила Батьківщину?

Ласка не злилася – потішалася з моєї серйозності. Це дратувало більше, ніж відверта ворожість.

– Не розумію вас. – Вона сама напросилась, і я не збиралася згадувати про тактовність. – Ви вродлива, молода, без забобонів у голові. Не подумайте, що засуджую. Ваші стосунки з чоловіком – не моя турбота. Крутіть скільки завгодно романів, тут немає відділу моралі. Але…

Я ніяково запнулась. Загалом у мозку давно сформувалося питання, проте щось заважало його озвучити.

– Ну, продовжуйте, – поквапила Ілона. – Розкажіть про те, наскільки бридко я роблю. Згадайте про почуття та обов'язок. Наведіть за приклад свою подругу, яка всього досягає сама.

У мене з'явилася підозра, що ми зовсім не зрозуміли одна одну. Захотілося якнайшвидше закінчити цю розмову. Поворот, якого вона набувала, не належав до теми «всі чоловіки – тварини, перемиймо їм кістки».

– За бажання ви можете знайти будь-якого коханця. – Я швидко глянула на будинок, переконуючись: вікна зачинені, і ніхто не виглядає з-за об'їдених трісковницькими козами кущів. – Але ваш вибір – злющий каліка, який ненавидить магію і магів, постійно на вас кричить, погрожує частіше, ніж інші вітаються, і готовий прибити в будь-який момент чисто зі шкідливості. Це якісь сучасні віяння? Чи у Рені подібні стосунки – норма?

Ласка засміялась. Уперла кулаки в боки, закинула голову і реготала так, ніби почула найкумедніший жарт у світі.

– Нумо на «ти», гаразд? Схоже, ми потоваришуємо, ха-ха. Люблю наївних. Ти звідки, Тає? У яких краях досі світом править кохання, ха-ха-ха?

– У Тавенні коханців вибирають не для того, щоб терпіти образи.

Її дзвінкий сміх пронісся двором, злякавши гусей, що в пошуках соковитої трави забрели під наш паркан. З оглушливим ґерґотом і лясканням крил вони помчали вниз вулицею, а Ілона раптом притихла і глянула на мене.

– Щасливиця, – сказала без тіні усмішки. – Ще віриш у кохання? Мабуть, чекаєш нареченого, який позбавить турбот? Вигадуєш імена майбутнім дітлахам? Крісло-гойдалка на веранді, камін у вітальні, каструльки-сковорідки на кухні…

Звучало так, ніби вона хотіла мене образити, однак у її словах я чула не тільки отруту. Вони адресувалися не мені – їй самій. І, чесно, краще б Ласка зірвалася на крик. Тоді я мала б повне моральне право відповісти тим самим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍