Стівен Кінг - Аутсайдер

— Семюелз розповідав тобі про хлопця, який першим викрав той фургон?

— Ага. Нічогенька така історія. Ти знав, що малого звати Мерліном? І він справді мав бути чарівником, щоб подолати весь той шлях до півдня Техасу.

— Можеш зв’язатися з кимось в Ель-Пасо? Саме там добігла кінця його поїздка, але Семюелз розповідав, що малий покинув фургон в Огайо. Хочу дізнатися, чи не сталося це біля пабу-кафе під назвою «Томмі й Таппенс», що на бульварі Нортвудз у Дейтоні.

— Гадаю, можна спробувати.

— Семюелз сказав, що цей чарівник Мерлін довго був у дорозі. Спробуй ще з’ясувати, коли саме він покинув той фургон. Чи не у квітні це сталося?

— Гаразд, і це спробую. Не хочеш розповісти мені, чому?

— Террі Мейтленд був у Дейтоні у квітні. Відвідував батька.

— Невже? — було чутно, що тепер Юн по-справжньому зацікавився. — Сам?

— З родиною, — зауважив Ралф, — в обидва боки дісталися літаком.

— Ось тобі й відповідь.

— Імовірно, та все одно моя свідомість притьма зачарована цим фактом.

— А от тепер точно тре’ з’яснити, детективе, бо ж я — всього лиш син бідного мексиканського фермера.

Ралф зітхнув.

— Подивимось, що я зможу відкопати, — додав Сабло.

— Дякую, Юне.

Не встиг Ралф повісити слухавку, як зайшов голова Ґеллер. Він тягнув на собі спортивну сумку і мав свіжий вигляд, наче щойно з душу. Ральф йому козирнув, та голова у відповідь нахмурився.

— Вам тут не можна бути, детективе.

Ага, ось вам і відповідь на це запитання.

— Ідіть додому. Покосіть моріжок чи що.

— Уже покосив, — відповів Ралф, підводячись. — Наступне за списком — розчистити підвал.

— Добре, цим і займіться, — Ґеллер зупинився у дверях свого кабінету й додав: — І, Ралфе… Мені шкода, що так сталося. Збіса шкода.

«Останнім часом я це постійно чую», — подумав Ралф, виходячи з відділка в пообідню спеку.

  9

Юн зателефонував того ж вечора о восьмій п’ятнадцять, поки Джинні була в душі. Ралф усе занотував. Інформації виявилось небагато, проте вона була цікава. За годину він пішов спати й занурився у справжній сон — уперше відтоді, як на сходинках суду застрелили Террі. Він прокинувся о четвертій ранку в п’ятницю від марення, у якому дівчина-підліток сиділа на плечах у свого хлопця й потрясала кулаками в небо. Ралф сів на ліжку струнко, мов аршин проковт­нув, і, мабуть, не встиг до ладу прокинутися, бо сам себе не тямив, як кричав, поки налякана дружина не сіла поруч і не схопила його за плечі.

— Що? Ралфе, що таке?

— Не лямка! Колір лямки!

— Ти про що? — Джинні струснула чоловіка. — Любий, тобі наснився сон? Поганий сон?

«Я вірю, що за кожною усвідомленою думкою в моїй голові шикується ще дюжина». Ось що вона сказала. Так і цей сон (який уже випаровувався, як сну й належить). Наче одна з тої дюжини думок.

— Я зрозумів, — мовив він. — Уві сні я зрозумів.

— Зрозумів що, милий? Щось про Террі?

— Про дівчину. Шлейка її ліфчика була яскраво-жовтого кольору. Та, окрім цього, було ще щось. Уві сні я це зрозумів, але тепер…

Він крутнувся, звісив з ліжка ноги й сів, обхопивши рука­ми коліна — трохи нижче розтягнутих сімейних трусів, у яких спав.

— Тепер усе зникло.

— Воно ще прийде. Лягай. Ти мене до чортиків налякав.

— Вибач, — сказав Ралф і ліг.

— Зможеш заснути?

— Не знаю.

— Що розповідав лейтенант Сабло телефоном?

— Я тобі не казав?

Ралф знав, що не казав.

— Ні, і я не хотіла тиснути. Ти «вдягнув» своє замислене обличчя.

— Уранці розкажу.

— Можеш і зараз, коли вже так нагло мене розбудив.

— Там небагато розказувати. Юн відстежив того хлопчика завдяки офіцеру, який його заарештував, — коп уподобав малого, виявив інтерес, не забуває про нього. Поки що юний містер Кессіді перебуває в прийомній родині там, в Ель-Пасо. За крадіжку авто йому світить слухання в суді у справах неповнолітніх, але ніхто ще не знає, де саме це відбудеться. Мабуть, це таки буде округ Датчесс у Нью-Йорку, але не схоже, що вони там у захваті від такої перспективи, а хлопець — тим паче. Тож поки він застряг у такому собі юридичному чистилищі, але, як каже Юн, не має нічого проти. За словами самого хлопця, вітчим часто на ньому зривався. А мати вдавала, наче нічого не відбувається. Стандартний цикл сімейного насилля.

— Бідолашний хлопчик, не дивно, що він утік. І що з ним буде далі?

— Ох, зрештою його відправлять додому. Коліщата правосуддя обертаються повільно, але напрочуд справно. Йому дадуть умовний строк, а може, якось врахують той час, що він провів під опікою держави. Копів у місті попередять про ситуацію в родині, та врешті-решт усе повернеться на круг свій. Той, хто б’є дітей, може інколи натиснути на «паузу», але на «стоп» — ніколи.

Він заклав руки за голову й загадався про Террі, який не виявляв жодної схильності до насилля, хіба що рефері міг ляснути.

— Малий був у Дейтоні, це точно, — сказав Ралф, — і на той час уже почав нервувати через фургон. Зупинився на громадській автостоянці, тому що там задарма, тому що там нема паркувальника й тому що побачив за кілька кварталів «золоті арки» [138]. Він не пам’ятає, чи проходив повз кафе «Томмі й Таппенс», але пригадав юнака у футболці з написом «Томмі» і ще щось там на спині. У юнака був стос синіх папірців, що він розкладав під двірники автівок на узбіччі. Він помітив малого, Мерліна, і запропонував йому два бакси, щоб той розклав меню під двірники машин на стоянці. Малий подякував, відмовився і пішов до «Міккі Ді» [139] по ланч. Коли повернувся, то хлопця з рекламними папірцями вже не було, та на кожній автівці й вантажівці на стоянці виднілися меню. Малий сполохався, з якоїсь причини постановив, що це поганий знак, бозна чому. У всякому разі він вирішив, що час пересідати на інший транспорт.

— Якби він не полохався, то його б набагато раніше піймали, — зауважила Джинні.

— Твоя правда. Менше з тим, він прогулявся по стоянці, поназирав автівки, що стояли незамкнені. Юнові сказав, що здивувався, скільки таких було.

— Ручаюся, що ти не здивувався.

Ралф усміхнувся.

— Люди необачні. У п’ятій чи шостій незамкненій автівці він знайшов запасні ключі, запхані під протисонячний щиток. Машина ідеально йому пасувала — проста чорна «тойота», на дорогах щодня тисячі таких їздять. Проте перш ніж вирушати далі, наш хлопчик Мерлін лишив ключ у шпарині запалювання фургона. Як пояснив Юнові, він сподівався, що хтось інший його викраде, бо, і я цитую: «Цим можна збити зі сліду фараонів». Прикинь, наче цього хлопчика-втікача, який поворотника жодного разу не забув увімкнути, розшукували за вбивство в шести штатах.

— Так і сказав? — звеселилася Джинні.

— Так. І, до речі, до фургона він повернувся не тільки за цим. Ще забрав стос складених картонних коробок, на яких сидів,