Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

з міста додому на автомобілі. Подумав зазирнути до вас і запитати, чи не дасте ви мені чогось випити.

– З великим задоволенням, – сказав я. – Заходьте до кабінету.

Він скинув шкіряне пальто, яке було на ньому, і пішов за мною до кабінету. Я дістав із буфета віскі із содовою і дві склянки. Мелчет стояв перед каміном, широко розставивши ноги й погладжуючи свої коротко підстрижені вуса.

– Я маю новину для вас, Клемент. Можна сказати, таку приголомшливу, якої ви ніколи раніше не чули. Проте я повідомлю її вам трохи згодом. Як тут розвиваються події? Ще якісь старі леді вийшли на слід?

– Вони мають певні успіхи, – сказав я. – Принаймні одна з них думає, що розгадала нашу таємницю.

– Наш друг, міс Марпл, чи не так?

– Наш друг, міс Марпл.

– Такі жінки завжди думають, що їм відомо все, – сказав полковник Мелчет.

Він із виглядом знавця приклався до віскі із содовою.

– Можливо, я не мав би втручатися у вашу роботу, – сказав я, – а проте сподіваюся, що ви допитали хлопця з рибної крамниці. Я хочу сказати, якщо вбивця вийшов крізь парадні двері, то є шанс, що хлопець міг побачити його.

– Слек допитав його як годиться, – сказав Мелчет. – Але хлопець каже, він нікого не зустрічав. Та й навряд чи він міг би зустріти вбивцю. Той не став би потрапляти комусь на очі. Біля ваших парадних дверей безліч можливостей заховатися. Він, звичайно ж, перевірив, чи дорога вільна. Хлопець мав доставити рибу в церковний дім, до Гейдока й у дім місіс Прайс Рідлі. Було дуже легко розминутися з ним.

– Так, – погодився я. – Розминутися з ним було легко.

– Крім того, – провадив Мелчет, – якщо полковника Протеро порішив той сучий син Арчер і юний Фред Джексон бачив його біля місця вбивства, то я дуже сумніваюся, що він би про це сказав. Адже Арчер доводиться йому двоюрідним братом.

– Ви серйозно підозрюєте Арчера?

– Вам же відомо, що старий Протеро добре насолив Арчеру. І той не мав до нього приязних почуттів. Поблажливість не була сильною стороною Протеро.

– Ні, – погодився я. – То був чоловік, який не знав жалю.

– Щодо мене, то я вважаю так, – сказав Мелчет. – Живи й давай жити іншим. Звичайно, закон – це закон, але трохи людяності й сумніву не зашкодить нікому. Чим ніколи не відзначався Протеро.

– Він пишався своєю невблаганністю, – сказав я.

Запала мовчанка, а тоді я запитав:

– Що то за приголомшлива новина, яку ви пообіцяли мені повідомити?

– Вона й справді приголомшлива. Ви пам’ятаєте незакінченого листа, якого писав Протеро, коли його вбили?

– Звісно, пам’ятаю.

– Ми віддали його на експертизу, аби з’ясувати, чи цифри 6:20 були написані іншою рукою. Звичайно, ми надіслали експертам зразки почерку полковника Протеро. І ви знаєте, який ми одержали вердикт? Цього листа Протеро взагалі не писав!

– Отже, то була підробка?

– Атож, підробка. Вони вважають, що цифри 6:20 написані іншою рукою, хоч і не зовсім у цьому впевнені. Цифри вгорі написані іншим чорнилом, але сама записка є підробкою. Протеро ніколи її не писав.

– Вони в цьому переконані?

– Вони переконані, як бувають переконані у своїх висновках експерти. Ви ж знаєте, що таке експерт. Але в цьому випадку вони не знають сумніву.

– Дива та й годі! – вигукнув я.

А тоді раптом пробудилася моя пам’ять.

– А знаєте, – сказав я, – пригадую, на самому початку місіс Протеро сказала, що то не почерк її чоловіка, а я тоді не звернув уваги на її слова.

– Справді?

– Я подумав, що це одна з тих дурних помилок, яких нерідко припускаються жінки. Якщо можна було в чомусь бути абсолютно впевненим, то це в тому, що ту записку написав не хто інший, як полковник Протеро.

Ми перезирнулись.

– Дивна річ, – повільно промовив я. – Міс Марпл сказала сьогодні ввечері, що записка несправжня.

– Та клятуща старушенція знає надто багато. Так, ніби сама скоїла те вбивство.

У цю мить задзвонив телефон. Коли телефон дзвонить, то він іноді здається живою істотою. Він дзвенів тепер без упину, із якоюсь моторною наполегливістю.

Я підійшов і взяв слухавку.

– Церковний дім, – сказав я. – Хто мені телефонує?

Дивний, верескливий, істеричний голос прилетів до мене по дроту:

– Я хочу зізнатися, – сказав він. – О Господи, я хочу зізнатися.

– Алло, алло, – сказав я. – Ви мене урвали. З якого номера мені телефонували?

Млявий голос відповів, що не знає. Він іще попросив пробачення за те, що мене потурбували.

Я поклав слухавку й повернувся до Мелчета.

– Якось ви сказали, – зауважив я, – що збожеволієте, коли ще хтось зізнається в убивстві.

– А чому ви про це згадали?

– Бо хтось хотів у ньому зізнатися… Але комутатор нас урвав.

Мелчет кинувся до телефону й схопив слухавку.

– Я поговорю з ними.

– Поговоріть, – сказав я. – Можливо, ваше втручання справить якийсь ефект. Бажаю успіху. А я йду геть. Мені здається, я впізнав той голос.

Розділ двадцять восьмий

Я швидко йшов по сільській вулиці. Була одинадцята година, а об одинадцятій годині вечора в неділю все село Сент-Мері-Мід спить, наче вимерло. Я, проте, побачив світло у вікні другого поверху одного з будинків і, зрозумівши, що Гос іще не спить, зупинився й подзвонив у двері.

Минуло, як мені здалося, чимало часу, перш ніж економка Госа, місіс Седлер, доклавши чималих зусиль, відсунула два засуви, відкинула ланцюжок, обернула ключ у замку й підозріливо втупилася в мене.

– О, та це ж вікарій! – здивовано вигукнула вона.

– Доброго вечора. Я прийшов до містера Госа. Вікно світиться, тож він, напевно, ще не спить.

– Можливо, і не спить. Я не бачила його відтоді, як віднесла йому вечерю. У нього був спокійний вечір – ніхто до нього не приходив і він не виходив із дому.

Я кивнув головою й, обминувши її, став підійматися сходами. Гос мав спальню й вітальню на другому поверсі.

Я пройшов до вітальні. Гос лежав, відкинувшись назад у довгому кріслі, і спав. Мій прихід не розбудив його. Порожня коробка з-під капсул і наполовину наповнена водою склянка стояли поруч нього.

На підлозі біля його лівої ноги лежав пожмаканий аркуш паперу з якимсь текстом на ньому. Я підняв його й розгорнув.

Текст починався словами: «Мій любий Клемент…»

Я почитав, здивовано скрикнув і запхав папір до кишені. Тоді нахилився над Госом і пильно його роздивився.

Потім, потягшись до телефону, який стояв біля його ліктя, я набрав номер церковного дому. Мелчет, певно, ще намагався з’ясувати, хто нам телефонував, бо мені сказали, що номер зайнятий. Попросивши, щоб вони мені зателефонували, я поклав слухавку назад.

Я запхав руку до кишені, щоб іще раз подивитися на аркуш паперу, який підібрав із підлоги. Разом із ним я витяг записку, яку взяв зі своєї поштової скриньки й досі не розпечатав.

Її вигляд був жахливо знайомим. На ній був той самий почерк, як і на анонімному листі, якого я одержав пополудні.

Я розірвав конверт.

Прочитав написане раз, двічі, неспроможний зрозуміти зміст прочитаного.

Я почав читати записку втретє, коли пролунав дзвінок телефону.

– Алло?

– Алло.

– Це ви, Мелчете?

– Так, а ви де?