Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Не каркай, йолопе! І без твого скепсису вистачає проблем.

– Мені просто бракує спілкування, – сказав Нечипайло.

– Наразі балаканина тобі зайва. Так що лежи і дихай, як про те кажуть лікарі. А мені вже час йти.

Він потиснув його руку і коли вже хотів її відпустити, Нечипайло схопився своїми пальцями за руку Принципа.

– Іване! – сказав він.

Принцип дивився на нього, а в горлі народжувався ком заліза.

– Ми ж переможемо? – спитав Нечипайло, і Принцип відповів йому:

– Звісно, що так. І знаєш чому? Бо правда завжди перемагає.

Він пішов, а Микита Нечипайло вслухався у його кроки, що відлунювали коридором, аж поки вони не стихли за буденними проблемами Київського військового госпіталю.

Крим.

Вечір.

Набережна Ялти.

Оксамитовий сезон.

Перші дні осені.

Нечисленні туристи.

Поодинокі пари.

Російські прапори і сум місцевих мешканців по Україні, яку рік тому вони проміняли на право померти в Росії.

Принцип у білих штанях.

Руки в кишенях.

М’ята теніска.

Неквапна хода у пошуках жіночого тіла.

Готель «Ореанда».

Суміш дорогих авт, вибагливих, діамантових жінок, впевнених і цинічних чоловіків.

Хол готелю.

Охорона з бичачими шиями.

Прискіпливі погляди.

Офіцер ФСБ, який вивчає присутніх.

Зала ресторану.

Стіл біля вікна.

Принцип сідає за стіл, і одразу біля нього матеріалізується офіціант.

– Чого бажаєте? – питає він Івана.

Той міряє його своїм поглядом і голосом хазяїна цього життя каже:

– Для початку меню, хлопче. Чи вас цьому не вчили?

Тон робить свою справу. Офіціант ніяковіє. Розуміє, що м’ята теніска відомого на увесь світ бренду Бріоні, а на руці справжній Ролекс – щось та й значать.

«Клієнт», – лунає в його голові правильна думка, і він поспішає до бару, аби вже за мить з’явитися біля Принципа з меню.

– А поки принеси мені холодного пива і якихось морських гадів.

– Креветки, омари, маємо мідії, устриці, лангустини, лосось, барабулька…

– Креветок буде достатньо. І, хлопче, я п’ю тільки німецьке пиво. Принесеш наше російське лайно, мінус по чайових. Так само буде, коли вгощатимеш мене хохляцькою брагою.

– Не хвилюйтеся. Все зробимо, – сказав офіціант, розуміючи, що клієнт буде вечеряти, пити, потім захоче жінку і гру в казино.

«Ти маєш кидатися в очі, привертати до себе увагу. Ти – колишній злодій, а сьогодні мільйонер, який близький до Кремля. Ти лобіст інтересів Москви у Лондоні. Тебе звати Олександр Миронов. За тобою тягнеться слава ловеласа. В своєму житті ти не пропустив жодної вродливої жінки, яка траплялася на твоєму шляху. Пам’ятай про це, Іване», – казав йому Мирон у Києві.

Пиво стоїть перед ним. Він робить замовлення, офіціант іде геть, аби якнайшвидше його виконати, а Принцип піднімає кружку й жадібно п’є. Боковим зором він вихоплює прискіпливий погляд феесбешника, ставить пиво на стіл, повертається до нього й кричить:

– Ще раз глянеш в мою сторону, будеш командирований на Донбас.

Той підводиться й зі злістю рушає до Принципа.

– Що ти, падлюко, сказа…

Принцип не дає йому закінчити, витягує з кишені брюк ксиву полковника ФСБ й відкриває перед тим.

– Я сказав, що підеш на донбаське м’ясо.

– Так точно, пане полковнику.

– А тепер іди на своє місце й спостерігай за тими, хто справді становить небезпеку для нашої держави.

Тим часом офіціант виносить горілку й закуски.

– Пиво теж повтори, – каже йому Принцип.

Він бачить, як феесбешник дзвонить комусь.

«Тикни йому в пику ксиву. Він буде зобов’язаний перевірити тебе. Чи є такий полковник Олександр Миронов. Керівництво скаже йому, аби він не чіпав тебе, бо ти занадто впливова людина навіть для них», – звучить у вухах Принципа голос Гаруна.

Іван не схожий на себе звичного. Брита голова, тижнева щетина, прищулений погляд, прямий ніс, густі брови (гример попрацював на славу).

«Вони перешлють йому фото Миронова і він звірятиме його з тобою», – втручається у розмову Мирон.

Феесбешник вдивляється в екран свого смартфона і намагається непомітно дивитися на Принципа.

Той встає, підходить до нього й каже:

– Та я це. Кінчай вже дурощі!

Офіцер спецслужб РФ ніяковіє й губиться.

– Вибачте, – каже він.

– Все гаразд, – відповідає йому Принцип-Миронов і кладе руку на його плече. – Випити хочеш?

О, як же він хоче випити! Але не може. Клята робота. Служба. Обов’язок. Страх перед керівництвом. Залежність від системи.

– Можливо, іншим разом, якщо на те буде ваша ласка, – сказав феесбешник, і Принцип пішов продовжувати власну насолоду.

Він їв, пив горілку, запивав її пивом, насолоджувався дарами моря, чорною ікрою та атмосферою розкошів вишуканого закладу.

«Вони обов’язково прийдуть туди. Щовечора вони ходять до ресторану й проводять там дві-три години», – казав Гарун.

За півгодини почала збиратися публіка.

«А при нас людей було набагато більше», – задоволено подумав собі Принцип, оглядаючи залу ресторану.

Вони з’явилися за годину. Дві пари, що впевнено крокували до столу в оточенні охоронців. Принцип нахабно дивився на жінок, не зважаючи на їхніх чоловіків.

«Запросиш його дружину на танок. Не одразу. Спочатку сиди і нахабно розглядай її», – вступав у розмову Мирон.

Жінки були вродливі. Його ціль була схожа на відому американську актрису, яку він полюбляв споглядати з екранів ще зеленим юнаком. Була в тій вроді латиноамериканська краса, якою він милувався без усілякої обережності, що не могло не нервувати її чоловіка.

«Він обережний. Не піде на конфлікт, аж поки ти його сам не спровокуєш», – казав Гарун.

Заграла музика, і Принцип вирішив, що перший танок красуня повинна дарувати йому, а не комусь іншому. Він підійшов до їхнього столу і сказав:

– Дозвольте вас запросити.

«Він неодмінно буде проти й не змовче. Шокуй його своєю вихованістю, адже він чекатиме образ і зверхності».

– Не дозволяємо! – гаркнув на те чоловік, поклавши руку на плече своєї дружини.

– В жодному разі не хотів вас ображати. Просто… – Принцип витримав театральну паузу, а далі сказав: – Я давно не танцював. Знаєте, навчившись цій справі ще в училищі, я вже не можу стримувати покликання кружляти залою з прекрасною вродою. Можливо, наша зустріч буде корисна нам обом.

Він дістав з кишені візитку й поклав її на стіл перед чоловіком. Той взяв її до рук й прочитав ім’я.

«Він чув про Олександра Миронова, проте ніколи його не бачив. Він знає, що Миронов – людина великих зв’язків, тому проміняє власну дружину на можливість робити бізнес», – казав Мирон.

Чоловік задумався. Він обдумував рішення.

– Гаразд, – врешті-решт сказав той, хто три роки поспіль готував «зелених чоловічків» на