Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

партійно-політичних структурах, а діяльність СУ досі велася у межах власної організації. Ще до завершення структуризації українського національного політичного руху, затвердження остаточних редакцій програм партій СУ ухвалив низку важливих рішень політичного характеру. Виступаючи проти запровадження у межах організації «штучного політичного фемінізму», жіноче товариство задекларувало себе організацією понадпартійною, що об’єднує у своїх лавах жінок різних політичних переконань і партійної належності. Визнавши індивідуальне членство єдино можливою формою входження своїх членок у партійні структури, СУ категорично відмовився від практики створення при партіях окремих жіночих секцій. По суті, завдання організованого жіноцтва полягало в посиленні та поглибленні змісту своєї праці, зокрема й у виробленні механізмів політизації жіночого руху. Членки СУ мали право належати до різних політичних партій, заснованих на національних засадах. Такий принцип понадпартійності зберігався у більшості українських національних товариств та установ («Просвіта», «Ревізійний союз українських кооперативів», «Сільський господар» та ін.), їх очолювали особи, які водночас були активними політиками та членами проводу тієї чи іншої партії.

На той час на західноукраїнських теренах існувало декілька впливових партій: створене в липні 1925 р. Українське національно-демократичне об’єднання (далі — УНДО), що претендувало на роль загальнонаціонального представництва; заснована 1926 р. Українська соціалістично-радикальна партія (далі — УСРП); Українська соціал-демократична партія (далі — УСДП), що діяла з 1928 р.; мілітарні об’єднання: від 1921 р. — Українська військова організація (далі — УВО), від 1929 р. — Організація Українських Націоналістів (далі — ОУН); ряд структурованих політичних об’єднань клерикального напряму.

У 1926 р. Народна організація українців м. Львова однією з перших дійшла переконання, що не зможе досягти своїх цілей без залучення українських жінок. На зборах організації йшлося, що жіноцтво — половина українського народу, тож як не може жити і розвиватися нормально організм, який дихає лиш однією легенею, так не може жити й розвиватися і суспільство, у якому половина населення стоїть осторонь громадської роботи. «Таких слів з уст мужчини ми ще не чули», — писала тоді Мілена Рудницька.

Упродовж 1926–1927 рр. провід СУ дискутував з лідерами різних партійних угруповань довкола питань політичного характеру, велося листування, тривали спільні наради з чільними партійними діячами. Це був період своєрідного зондування ґрунту щодо їх ставлення до організованого жіноцтва. Вже 10 червня 1926 р. на засіданні Головного відділу СУ було вирішено офіційно звернутися до національних партій, щоб з’ясувати їхню позицію щодо жіночих справ. Відтак УНДО й УСРП підтвердили своє позитивне ставлення до жіночого руху і готовність до співпраці. Обидві партії включили до своїх програмних документів тези про повне визнання за жінками рівних прав у всіх сферах суспільного життя. Проте на практиці чимало конкретних позицій залишалося неузгодженими.

Політичним рекрутуванням займалися всі партії. Скажімо, за звітами ЦК УНДО станом на 1927 р., у 33 повітах Галичини картина участі жінок у політичному житті мала такий вигляд: «1 повіт — жіноцтво діяльне; 2 повіти — жінки цікавляться; 7 повітів — діяльність слаба; решта повітів — діяльність жадна». Із поширенням впливу УНДО в Галичині чимало жінок увійшло до партійної еліти, а в суспільстві почала формуватися громадська думка про «ундівський» характер СУ. Напередодні виборів 1928 р. у Львові вже було зареєстровано 123 члени УНДО, у тому числі дев’ять жінок. На з’їзді 1928 р. Олена Федак-Шепарович і Мілена Рудницька увійшли до складу центрального комітету об’єднання, однією ж із заступників стала Неоніла Селезінка з Радехова. Порівняно меншими успіхами у політичній мобілізації жіноцтва відзначалася УСРП. Серед членок партії найбільш помітною була Іванна Блажкевич, яку на 31-му конгресі УСРП (1929) навіть обрали до президії.

На вибір жінками членства у тій чи іншій партії істотно впливали рішення партій щодо створення окремих жіночих секцій. Провід УСРП, наприклад, визнав за доцільне відновити їх діяльність. В УНДО офіційно відмовилися від такої практики, аргументуючи це політичною непідготовленістю жінок. Попри чіткі директиви партії, а також постанови останнього з’їзду СУ, жіночі секції в деяких місцевостях усе ж були створені, хоча незабаром під тиском СУ їх ліквідували. Надалі члени СУ вступали до УНДО індивідуально. Ситуація змінилася тільки в 1938 році.

У рамках УСРП було створено Союз українських працюючих жінок «Жіноча громада». Нову жіночу структуру очолила Ірена Блажкевич, яка ще 1931 р. входила до Головного виділу СУ, була референткою з економічних питань та керівником кооперативної секції товариства. Незважаючи на досить складні відносини СУ з «Жіночою громадою», діячки СУ не відкидали можливості порозуміння. На одному з загальних з’їздів СУ, який відбувся 2–3 квітня 1936 р., було озвучено таку думку: кожна жінка, яка одночасно працює в партійній структурі й належить до СУ, у межах діяльності жіночої організації повинна забувати про свої політичні переконання і бути тільки українкою, адже «політичність як будова життя в ім’я ідеї є потрібна, як партійність є шкідлива».

Як бачимо, політичні відносини серед політично-активного жіноцтва були доволі складними. Репрезентований СУ український рух перебував під загрозою розколу.

З часом загострилися до краю і взаємини СУ з УНДО. Не останню роль у цьому зіграв жест «несубординації» членів ЦК УНДО Мілени Рудницької та Олени Федак-Шепарович. Діячки не сприйняли зміни політичної тактики проводу партії, який прагнув налагодити політичний діалог і зв’язки із Польською державою на початку 1931 року. Наприкінці року Мілена Рудницька перейшла в опозиційну до проводу групу, яка намагалася змінити цей новий курс партії. 1 листопада 1933 р. група оголосила про створення Фронту національної єдності, основою політичної платформи якого став творчий націоналізм. Внутрішньопартійний конфлікт призвів до того, що 12 жовтня 1935 р., на засіданні ЦК УНДО Рудницьку та Федак-Шепарович було виключено з партії.

Про «вигнання з ундівського раю» «за непослух в часі виборів» партійна преса поінформувала громадськість образно: колишніх членів ЦК партії карикатурист зобразив у подобі екзотичних тварин, а виключених з партії жінок — в образі Єви. Архангел-редактор «Комара» (пресового органу УНДО) Василь Мудрий проганяв їх з раю, погрожуючи Мілені Рудницькій: «Не будеш мати дієт і в поті чола здобуватимеш хліб насушний…»

Карикатура «Вигнання з ундівського раю», автор Е. Козак, часопис «Комар», 1935 рік

Лідерка СУ вважала своїм обов’язком довести до відома широкого загалу сутність цієї справи. Мілена Рудницька заявила, що виключення її з партії було тільки формальним завершенням розходжень між нею та цим політичним угрупованням, які накопичувалися довший час і досягли піку в період передвиборчої кампанії, коли УНДО на чолі з новим