Крістіна Лорен - Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен

— Гаразд. Відчеплюсь від тебе. Але якщо передумаєш, то я завжди поряд, готовий дати тобі погану пораду.

Регочу у відповідь:

— Дякую.

Після довгої миті замисленого мовчання Тео запитує:

— Отже, ти справді весь цей час була закохана в мого брата?

Киваю:

— Відколи нам із тобою виповнилося по тринадцять.

Він тихо співчутливо присвистує:

— Довгенько, Мей. Святий Боже.

— Буде надто дивно, якщо я тобі зізнаюся, що не уявляю, як це — не обожнювати Ендрю?

— Зовсім ні, — говорить Тео. — Знаєш, круто, що ми з тобою про таке говоримо.

— Ага.

— Я зіпсував ваші стосунки?

Це мене веселить.

— Боюся, що ні. Я вже зробила це без твоєї участі.

— Як гадаєш, усе можна виправити?

Прикусивши губу, відповідаю:

— Треба спробувати.

Тео встає з колін та сідає на стілець поряд.

— Не знаю, що там у вас сталося, але Ендрю замкнувся в собі. Тож той факт, що він просто взяв і все розповів — справжнє божевілля, — нігтем великого пальця Тео колупає подряпину на столі. — Гадаю, через це я вчора й скипів. Фамільярність. Я думав, що у вас вже давно роман.

Сухо сміюся:

— Ні.

— Знаєш, він тримався стійко. Тож ти як хочеш, але, на мою думку, якщо в тебе до нього є почуття, варто ще трохи поборотися, перш ніж здаватися.

Подивившись на годинник на телефоні, усвідомлюю, що якщо я хочу зробити великий крок назустріч, краще почати зараз.

— Мені простіше відрізати собі руку, ніж спекатись твого брата, тож я не здамся, — вставши, я нахиляюся та цілую Тео в щоку. — У мене є ще кілька карт у рукаві. Побажай удачі.

Розділ двадцять шостий

У першій версії відпустки Ендрю не сидів у плавучому будинку на самоті все Різдво. Приблизно в цей час — десь о п’ятій ранку — він був на кухні з Кеннеді та Захарією. Вони розвішували металеві гірлянди й паперовий гостролист, наспівували колядки голосами мапетів та істерично гиготіли.

Однак цього разу на кухні тихо. Подарунки розпаковано, папір утрамбовано в сортувальному ящику. Ніде не видно ні гірлянд, ні крихітних ножиць на столі чи розкиданих підлогою папірців. Приблизно за годину ми їстимемо залишки вчорашнього бенкету, але в цю мить простою всі вирішують скористатися нагодою подрімати, почитати чи випити коктейлю біля каміна, смакуючи наші останні хвилини разом. Усі, крім мене: я беруся до справи прямо на горищі у Бенні.

А потім моє серце завмирає: настав час узяти пакунок, який мама допомогла мені зібрати, й віднести крізь свіжий сніг до маленької Фортеці Самотності[42] Ендрю.

Він не відповідає на мій стукіт, тож дві хвилини я марно топчуся на вулиці, сперечаючись сама з собою про те, що робити, панікую, бо він мене ігнорує, дозволяю істериці досягти точки кипіння — перш ніж збагнути, що, може, варто просто постукати сильніше.

— Заходьте, — зрештою озивається він. — Відчинено.

Штовхнувши двері, зазираю всередину.

Туристична сумка Ендрю спакована, спальні мішки зібрані біля стіни. Він сидить на голому ліжку, перекинувши ногу на ногу, та бриньчить на гітарі.

Я планувала почати з маленької підготовленої промови, але так і завмираю, уздрівши зібрані речі. Цікаво, він узагалі збирався прощатися?

— Ти сьогодні повертаєшся в Денвер?

— Ага, — він підводить погляд, намагаючись усміхнутися. Навіть попри напругу між нами, йому не властива злість.

Я затинаюся, не в змозі підібрати краще продовження.

— Ти чув про Бенні й хижку? — здригнувшись, пригадую, як у цьому самому місці він говорив про мою рятувальну місію.

— Тато щось таке згадував учора ввечері, — голос Ендрю неприродно тихий. — Гарні новини.

— Ага, — мене затягує трясовиння; немає ніяких ідей, що іще сказати. — Я принесла тобі подарунок, — говорю нарешті, а він здивовано супиться, спостерігаючи за мною з іншого кінця кімнати.

— Мей, ти не зобов’язана нічого мені дарувати.

— Це не на Різдво, — пояснюю та вирішую перейти до промови. — Слухай, Ендрю, я знаю, що ти на мене сердишся…

— Я серджуся не на тебе, — обережно каже він. — Я злий сам на себе, — струснувши головою, відсторонено бриньчить, роздумуючи. — Зазвичай я не заглиблююсь у речі так зразу, і от укотре переконався чому.

Не стримуюсь і питаю:

— Чому ж?

Ендрю дивиться на мене страждальницьким поглядом, ніби знає, що його слова завдадуть мені болю.

— Тому, що я можу змарнувати ціле життя, аби пізнати людину, і все одно помилятимуся в ній.

Отакої. Гарний удар. Але він має рацію: усе життя ми пізнавали одне одного, але разом з ним я поводилася так природно, як ніколи раніше.

— Ти не помилився в мені, — зробивши іще один крок, зупиняюсь за десять футів від Ендрю. — Тобто… може, ми набрали надто високої швидкості на старті, але ти не помилився. І все було добре, Ендрю. Інакше ти б зараз не сидів такий засмучений.

Він зазирає мені в очі іще кілька митей, а потім відводить погляд, повертаючись до гітари.

— Кілька років тому, — продовжую, — я запитала маму, що вона відчувала, коли вперше зустріла мого тата, і вона буквально сказала, що вони зустрілися в гуртожитку й почали зустрічатися, і з того часу влилися в цю сумісну буденність.

Він не відповідає, але слухає, я знаю. Навіть граючи на гітарі, Ендрю зі мною.

— Я спитала її: «Ти просто знала?» — і замість того, аби пояснити, була це доля чи щось далеке від романтики, вона сказала: — «Вгадала. Він був приємний та виявився першою людиною, що заохотила мене малювати». Знаю, вони розлучилися, і тепер минуле набуло іншого відтінку, але вона говорила зі мною — плодом свого шлюбу — і жодного разу не згадала закоханість або те, як не могла уявити себе з кимось іншим. Це просто сталося.

Я чекаю на реакцію, але її немає. У тиші теплим потоком повітря мене накривають слова пісні, яку Ендрю відсторонено награє: «Не знаю багато про історію…

І якби вона могла бути з тобою…»

Його рухи такі неуважні, що я не розумію, чи він узагалі усвідомлює, що грає.

— Тобто, вочевидь, — кажу далі, — це було не те, що я хотіла почути, — пауза. — Оскільки ніхто з нас не хоче уявляти, як наші батьки насправді трахалися, ми думаємо, що спалахнув принаймні вогник, чи пристрасть, чи бодай щось доленосне.

— Ага, — він відкашлюється та ще кілька митей безладно перебирає кілочки.

— Ми прогоріли, — визнаю, — але хай там як, я вважаю, що вийшла хороша історія. Я так довго цього хотіла, а ти й уявлення не мав, а коли дізнався… в тобі ніби щось перемкнуло, — замовкаю,