Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Соломія, як і завжди ничим особливо не виділялася з натовпу: той же синій пояс, шаровари, звичайна сорочка, як і у багатьох тут. Чого не скажеш про Агафію. Зав’язана непристойно високо, наче в піратки, біла сорочка, шкіряні штани і лише злегка підібране довге світле волосся відкрито натякали на непокірний і химерний характер своєї господині. І хоча моя зовнішність без проклять мала виглядати неймовірно схоже на це непорозуміння, сама амазонка була мені глибоко противна.

Сіро-блакитні очі, які все-таки можна було назвати привабливими, (але яким ні за що не зрівняється з синьовою інших неймовірних очей) побачивши мене, з зарозумілістю примружилися:

– Фін, привітик – озвалася друга за моєю шкалою роздратування гадюка, змахнувши білобрисими локонами.

– І тобі не хворіти, Агафія – крізь зуби процідив я і додав: – бачилися вже. Соломія – ввічливо вклонився я – вам лист від Дмитра.

– Дякую, Фіне. Але ми вже поверталися, ходімо з нами – трохи загальмовано озвалася гетьман, уже прямуючи до відчинених навстіж дверей. Не встиг я і двох кроків зробити, як на мене накинувся пес, що взявся казна-звідки.

З одного маху відкинувши щеня на пару метрів, я привернув увагу супутниць цим різким рухом.

– Що ти зробив? – здивувалася Агафія, яка явно не помітила руде створіння.

Але настирливий собака знову підбіг до нас.

Цього разу пес звернувся до гетьмана. Театрально заскулив і зробивши коло пошани біля ніг дівчини рудохвостий сів на зад, з жалем зазирнувши їй в очі.

– Що таке? – усміхнувшись, спитала кароволоса хранителька гетьманської булави, сідаючи перед псиною.

А та, кинувшись із риком, вчепилася в мою штанину.

Здивування в зелених очах гетьмана Соломії швидко змінилося обуренням, а після любителька усих хвостатих та пернатих і за сумісництвом гетьман козацьких земель грізно запитала:

– Хмельницький, що ти накоїв?

Дідько. Та що, я один Хмельницький на Січі? Чи самий сивий просто?

Pov Алана

Я не могла заплющити очей з того моменту, як на вулиці щось жахливо голосно прогуркотіло, а потім усю камеру висвітлила яскраво-червона заграва. До самого ранку лунали гомін і крики. На якусь мить до носа донісся запах гару, але тут же зник, а тому я сподівалася, що мені лише здалося.

З приходом ранку звуки нікуди не поділися, а лише трохи вщухли, шкодуючи мій слух.

Зізнатись, не знаю скільки пройшло часу. Яскраві промені сонця вперто пробивалися крізь вузькі грати, вже давно освітлюючи маленьку порожню кімнатку з необтесаним камінням, що випирало зі стін.

У мене знову склалося враження, що у камері хтось є. Проте, цього разу я навіть погляду не відірвала від стику підлоги та стіни, що знаходився прямо навпроти мене.

А даремно...

– Хей – махнула мені напівпрозора істота.

Розглянути загадкового гостя мені не дали. Тієї ж миті в коридорі лунко роздалися швидкі кроки, і двері пішли з-під моєї спини, виявляючи перекошену міну до жаху злого Колючки (Ну, тобто, Фіна). Спина перестала подавати хоч якісь сигнали, а я, стукнувшись головою, об кам'яну підлогу, почала роздумувати чи жива чи вже не дуже….

Неясна істота ойкнув, зникла, розчинившись у надрах стін, а сивий, не кажучи ні слова, схопив мене за комір і не давши встати потяг через весь коридор, обтираючи моїми штанинами підлогу. Тканина сорочки ображено затріщала, готуючись порватися, а шви боляче врізалися в шкіру.

Зашипівши від болю, я схопилася, подібно до кішки, вивертаючись у задушливому захваті чоловіка. Перехопивши мене поперек грудей і обсипаючи всілякими прокльонами Фін виволок мене на вулицю. Повиснувши на комірі за півметра від землі, я яро брикалася, намагаючись вивільнитися.

Навколо нас з Фіном почали товпитися чи то здивовані, чи то обурені люди. Потрапивши чоловікові каблуком у живіт, я впала на землю за три кроки від нього ж.

– Ах ти, гадюка! – вигукнув він і вже хотів кинутися до мене, однак прямо перед розпластаною на землі мною як із нізвідки виріс похмурий, але непохитний той самий мовчазний хлопець з таверни у чорному при чорному костюмі.

Насилу відірвавши від бруківки свою тушку здивовано глянула на воїнів.

– Скнара, що ж ти твориш? – скрикнув хтось із натовпу за моєю спиною.

– Ця тварюка – гнівно тицьнув сивий у мене пальцем – влаштувала той вибух сьогодні вночі.

– А де докази? – гарчала Ольга, що вже стояла біля мене, допомагаючи підвестися й отруситься.

– А… Але… – розгубився звинувачувач.

– Як же вона, по-твоєму, повз волхвів з таким наміром прослизнула? – почувся інший голос.

Розгублено дивлячись на впевнені обличчя обурених людей, і вражене Фіна, не могла зрозуміти, в чому мене звинувачують, чи намагаються викрити.

– Хмельницький! – стала біля чорнявого хлопця дівчина з палаючим кучерявим волосся, в дивному вбранні(ще більш дивному, аніж козацьке) і поставила руки в боки – що тобі щойно Агафія з Соломією говорили?

– Нема мені діла до твоєї поганої цариці! – сплюнув у відповідь упертий воїн.

– А якщо ми зараз раді запит на зняття тебе з поста кинемо? – знову почулося за моєю спиною.

– Але…

– Що «Але…»?! – насупила брови руденька валькірія з одноручним мечем за плечима.

Розгублений Колючка не вірячи дивився на натовп людей, що стоять за мною поки я, нервово стиснувши кулачки і опустивши погляд вниз не впевнено витріщалася на шпори, що так зловісно поблискували на чоботях одягненої в шкіряний і дуже відвертий костюм рудої незнайомки, що так впевнено стала на мій захист, навіть не знаючи хто я.

– Тихомире, невже й ти такої думки? – вдивлявся сивий в обличчя хлопця, що стояв переді мною – ну в тобі хоча б звучить голос розуму?

– Твоя параноя іноді переходить усі межі – сплюнув брюнет.

Зараз я вперше почула його голос…

Дивно, але слова, вимовлені цим глухим хрипким бархатистим тембром, надали мені впевненості.