Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Січ була готова до багатьох викликів. Не взяли б її штурмом жодні Земні війська, адже навіть маги на Хортиці були безсилі. Ніхто з нині присутніх тут не здасться будь-якому ворогу живим… кожен би бився до останньої краплі крові.

Але Запоріжжя і не підозрювало, що трапиться насправді…

Як завжди байдужий зовні, юнак з невимовним трепетом у душі дивився в далечінь, стоячи на порозі свого будинку.

Хазяїн степу – вітер – тріпав і так не слухняне темне волосся. Незмінні сорочка, чоботи і шаровари чорних тонів, робили свого володаря єдиним цілим з пітьмою. І тільки по-котячому мерехтливі то блакитні, то бурштиново-жовті очі видавали його присутність.

Навколишні звуки мимоволі складалися в єдину пісню в його голові, пестячи слух:

– Шу…– на межі чутності тремтіло листя.

– Ша… – десь пінилася ріка.

– Цжз… – грали на скрипках коники.

Широко розплющивши очі, воїн перевів свій погляд, у бік піднесених над будівлями куполів церковки прямо за чергою куренів...

Цієї ночі вся Хортиця прокинулася від жахливого гуркоту. Три послідовні приголомшливі вибухи змусили піднятися кожного. Хтось вискочив з куреня без взуття, хтось біг через весь острів, стрімголов.

У натовпі майнула не погодам сива маківка скуйовдженого вояки, який так і не дійшов сьогодні до бажаної подушки, до середини ночі просидівши за документами.

Час для терористичного нападу був підібраний якнайкраще. На всій січі навряд чи знайшлося б з десяток волхвів чи характерників. Однак одного зловмисники не зважили: козаки сьогодні були не одні.

Біля розгорнутого вибухом арсеналу спалахнув жадібний і жорстокий вогонь. Полум'я ідеально підходить для кування мечів. Але це ж полум'я також ідеально пожирає дерев'яні будівлі, звертаючи їх у попіл.

З величезної кам'яної будівлі на вулицю вибігли дві войовничі дівчини. Приголомшені, але цілеспрямовані, вони попрямували до своїх товаришів. Кожен, від малого до великого, почав допомагати, беззаперечно дотримуючись наказів старшини

Коні добровільно тягали воду, воїни почали гасити пожежу, джури відтягували поранених. Навіть маленький рудий песик не залишився без діла. Героїчна тварина обнюхувала палаючі балки, голосно оголошуючи про людей, що знаходяться під ними.

– Доповісти обстановку – як і раніше незворушна, але втомлена дівчина звернулася до отамана, який командував злагодженим процесом. Каштанове волосся розкидалося безладно по плечах, щока гетьмана вже була забруднена сажею, а в глибині померклих від втоми очей ховалася побоювання.

– Вибух незрозумілого походження розвернув землю, а разом із нею й бруківку, уламки зачепили курінь.

 – Мені здається, що мітили в арсенал чи церкву? – озвалася золотоволоса дівчина в шовковій сорочці, зав'язаній у вузол трохи нижче грудей, та приталених шкіряних штанях.

– Навряд... Пожежа явно не була запланована... Просто в кузні котли з жаром перекинулися! І хто столицю війська будує дерев'яною?! – вставила п'ять копійок рудоволоса амазонка, перекидаючи чергове відро води.

До самого ранку намагалися воїни згасити палаючу, як сірник Січ. Якби не злагоджена робота від міста залишилася б купа попелу.

Pov Соломія

Лише зі сходом сонця я змогла зітхнути спокійно. Усіх довелося підключити до гасіння.

Потім, прийшовши в будівлю гетьманської ради чумаза і підкопчена, з тугою глянула у вікно, де все ще метушилися люди, чудово розуміючи, що відпочинок мені сьогодні не світить.

У кабінет увійшли такі ж скуйовджені і втомлені, як і я, козаки та парочка амазонок.

Невдоволені вигуки розірвали тишу, змусивши мимоволі примружитися:

– Я не знаю! Ось гетьман у неї й питайте! – особливо голосно вискочила одна з наших дівчат, чим і висмикнула мене з чіпких лапок сну.

– Спокійно – вигукнула ватажок амазонок, що як раз входила до кабінету Ради, – що за шум у козачому стані? Досить! А то накинулися на бідолаху... Вас тисячі, а вона одна! – як маленьких присоромила Агафія вояків, що вже кинулися до мене, та інших присутніх осіб.

– Сідайте, будь ласочка – взяла я управління в свої руки, здавлюючи позіхання, що рветься на волю – так в чому проблема?

О, як я швидко усвідомила свою помилку…

Глянувши на мене з неймовірним подивом члени ради вдихнули більше повітря, вже збираючись висловитися, при чому усі разом і достатньо емоційно, але я їх випередила:

– Спокій...

– Та ми спокійні… – пошепки озвалася суддя – а вам, Соломія раджу піти відпочити.

– Дякую, звичайно, Руслана, але я не можу – з вдячністю подивилася я на брюнетку – посада зобов'язує довести розпочате до кінця. Так у чому ж справа?

– Хоча вибух стався близько 35-го куреня, – спокійно почала пояснювати Січова суддя – Руслана Дуб – за ті 4 години, поки ми боролися з полум'ям, у непридатність прийшли ще десяток, Слава Ісусу, порожні. А інші п'ять разом зі арсеналом та кузнею взагалі обернулися у попіл.

– Ми не знаємо, куди подіти сотню козаків, що залишилися без житла, – потер перенісся писар – хіба що по інших куренях розселити. Але це геморой, та й не можна полки змішувати. Ви ж знаєте.

– А ще сьогодні Ярославич з Потоцькими з-під Києва повертаються... разом із загонами, само собою – приречено простяг Фін, добиваючи мого і так ледь живого оптимістичного настрою.

"О боже, дай мені сил!" – ледве стрималася я від того, щоб не впустити голову в руки

Pov Фін

"Я був упевнений, що дівчина зустрілася нам неспроста! І чому, дурень, привів її сюди? Пізно я її в каземат посадив, таки встигла діл наробити ..."

Ідучи коридорами єдиної кам'яної будівлі в самому центрі Січі, вискочив на площу. Поправивши стос паперів, що ніс у руках, сповільнив крок і обережно наблизився до двох дівчат, які вже завершували обхід. Маленька й тендітна Соломія на тлі спортивної та широкоплечої Агафії, що була ватажком валькірій, які прибули до нас, і справді виглядала не значно. Дві головнокомандувачки, помітивши мою присутність, повернулися до мене.