Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Глава 12

Мить, поштовх – і я впала спиною на холодний камінь… Болісно, та цей укол неприємних почуттів я відчула десь на периферії свідомості.  Припіднялася на руках, бездушним поглядом обшукуючи камеру. Нічого примітного моя свідомість не відзначила. М-да, тут і помітити, власне, нічого. Ні ліжка чи хоча б подоби на нього, ні стола… лише одне маленьке віконце під самою стелею, так високо, що я і заглянути не могла, та чотири байдужі до всього кам'яні стіни.

Я так і не проронила ні звуку. А що треба було робити? Верещати? А який у цьому сенс? Хоча, на мій сором, я навіть не припустила того варіанту, що сивий може брехати про якість звукоізоляції… сюди ж звуки якось доходять! Проте я не одразу звернула на це увагу.

У вухах шуміло, а кров пульсувала у скронях... Схопившись за раптово поважчав­шу голову, марно намагалася сфокусувати погляд хоч на чомусь. Виникло відчуття, що вся порожнеча всередині заповнюється позиченим у стін холодом.

«Яка ж ти ганчірка…» – почула наче і не мій голос десь на краю свідомості і це допомогло. Неначе відро холодної води на голову під час меланхолії. Принизливо, та ефективно. Уперто зціпивши зуби, зібрала всі сили і зробила спробу хоч якось діяти. Підскок на ноги, які явно не бажали мене тримати, кривий удар…

Дерев’яні двері з цього боку не піддалися натиску мого тендітного тіла, яке підскочило, наче вжалене. Не побачивши результату, знову відчайдушно стукнула по них кулаком. Неймовірний біль пройняв руку, дошка пішла тріщинами, а уламки миттєво вп’ялися у шкіру, розриваючи бинти, тоді як решта дверей навіть не захиталася.

Прижавши поранену руку до грудей, ледь не вимазала сорочку своєю ж кров’ю. Плюнувши на це безнадійне діло, незграбно повалилася на зад, обпершись спиною об стіну. По хребту повз холод, до якого, втім, мені було байдуже. Голова безвольно впала на бік, а руки опустилися на підлогу.

Сидячи так, притиснувши до грудей коліна, я втратила рахунок часу. Тіло заніміло, шия гуділа…. Не витримавши, скочила і почала міряти кроками своє місце ув’язнення. Сонце за вікном вже клонилося до заходу. Затихав шум з вулиці, який ще нещодавно лунав між кам’яними стінами, створюючи зловісну атмосферу. У будівлі так і не з’явилася жодна жива душа.

Я навіть почала сумніватися, чи нормально те, що, ніби зазираючи всередину себе, могла сказати, що коїться далеко за межами мого поля зору. При чому з непохитною впевненістю…

Сонце поступилося небосхилом місяцю… острів занурився у морок. Лише шепіт та жалісливі завивання вітру порушували пануючу тут тишу.

Не можу сказати напевно, але здається, я заснула, сівши під дверима в позі лотоса.

Pov Аріл

– Коли вгамується ця псина? – невдоволено прошипів Сорока, з хижим прищуром глянувши на руде цуценя, яке металося вуличками у пошуках чогось.

Минулого разу я бачив це в певній мірі навіть миле створіння якраз біля тієї чудної коротковолосої дівчини… Але зараз пес і справді дратував. Це руде бестіє чотири рази ледь нас не викрило.

Хоча ні, мені вистачило одного разу зміцнити магічне «маскування», як собака перестала звертати на мене увагу. А от демону довелося тричі бігати до найближчого енергетичного джерела, аби відновити магічні затрати і знову начаклувати полог невидимості. І навіть якщо брати це до уваги, Тиру вистачає сил лише на те, щоб дихати непоміченим. Не більше. Здібний песик, що сказати.

– Хто ж тобі винен, демоне ти проклятий, що слабким на світ народився? – невдоволено фиркнув я, з огидою відводячи погляд, як від червоноокого, так і від предмета його обурення.

Саме в цей момент у поле мого зору потрапила невелика кам’яна прибудова з непримітними кованими дверцятами, де ще задовго до цього зникла та сама дівчина… Яке було моє здивування побачити це в багатьох відношеннях незграбне створіння тут, у самому серці Запорозької Січі. Я до останнього моменту вважав, що цю дівчину кинуть десь по дорозі, бо для армії найманців від неї жодної користі немає… начебто.

Я з невимовним подивом і… напевно… обуренням спостерігав за тим, як її смирну і безпорадну силоміць тягнув чоловік з такою кількістю проклять, що аура і його фізична оболонка буквально тріскали по швах. Навіть думав підкинути гаду ще одне закляття, хай мучається, а малих не ображає.

Мені здалося, що «вартовий» у чомусь звинувачує бідолашну. Той сивочолий до жаху гидко шипів на дівчину, а та ніби й не чула…

– Хей! Махмед! – вирвав мене з роздумів демон – пішли вже назад, бо осточортіло тут як дурню сидіти. Все одно своє завдання ми виконали – якось болісно переступив з ноги на ногу сидячий на краю даху пернатий.

І поворухнувши головою, розминаючи затерплу шию, Тиро змахнув крилами, розчиняючись у темряві.

«Сич на ім'я Сорока… це ж треба!» – подумки саркастично зауважив я і м'яко відштовхнувся від дерев’яних дошок, що складали купол маленької козацької церковки, впевнено пірнув у власний портал.

Кінець Pov Аріл

Літній вітерець шелестів у кронах дерев… місяць освітлював своїми ніжними променями все Запоріжжя, пустуючи на дзеркальній гладі старого Дніпра. Хортиця, як завжди, була велична і безмовна.

Здається, вся природа поринула у сонливий спокій. Не було чути тріску опалих гілок під чиїмись ворожими ногами, не дзвеніла зброя, не здригалася земля… не згиналися донизу зі стогоном дерева… не ревів обурений Борисфен, погрожуючи знищити своїми хвилями береги…

Мовчали птахи… затихли звичайно співаючі на місяць вовки… Лише цвіркуни мелодійно свірчали, заспокоюючи слух.

Однак навіть звичайного козака не обдурить така зовнішньо спокійна обстановка, що вже казати про волхвів, які останнім часом маялися, не змикаючи очей в передчутті чогось? Характерники теж не змогли заснути цієї ночі… Вже близько тижня стурбована чимось дітвора вскакувала зі своїх ліжок серед ночі… Всі відчували затишшя перед бурею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍