Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Ця дівчина шпигунка! – вигукнув Фін – і собака у неї ненормальна!

У цей момент до мене й справді крізь ноги людей пробрався Рудик і, глянувши на Фіна, злобно посміхнувся, застережливо так... навіть по-людськи.

– Ти бреши, та на тваринок не гріши! – в один голос вигукнули дівчата в дивних костюмах, що тільки-но підійшли до цього дійства. Натовп вибухнув вигуками, а до сивого чоловіка підійшов дивний вовк. Сівши на землю, тварина нахилила голову на бік, прислухаючись до вигуків натовпу. У хижих очах промайнуло розуміння, а вуха насторожено випросталися на маківці.

Фін зробив випад у спробі схопити мене. Однак випереджаючи захисний помах брюнета, а також дзвін того самого одноручника з-за спини валькірії, разом із гавкітом Рудика, вовк схопив чоловіка за руку.

Було видно, що хижак вчепився лише для виду, однак, навіть це дало своє.

– Навіть твоя животина проти тебе! – знову вибухнули замовкші на мить вояки.

– Що відбувається? – грізно спитав Іван, однією своєю появою навівши порядок.

Проте тиша протрималася лише кілька хвилин. Після, всі як маленькі, навперебій стали скаржитися на ненависного "скнару" старому дядькові-трактирникові.

– Тихо! – вигукнув старий – Розбіглися! – грізно звів він брови на переніссі.

Не встигла я схаменутися, як мене потягли в ту саму таверну, якою і керував цей воїн. Половина народу відсіялася ще біля якихось наметів, якими тепер була заставлена ​​майже вся площа.

Куди подівся Фін я й гадки не маю... Рудика ж сміли десь під таверною. Однак цілеспрямований пес уже підбіг до мене і радісно лизнув мене в руку.

– Люба, – звернулася до мене Ольга, стоячи біля довгого столу, – ти тільки не ображайся на цього повернутого. Добре? Він цього не вартий!

– Так, Фін добрий воїн, чудовий стратег, не поганий розвідник, але, як виявилося, зовсім невихований параноїк – підбадьорив мене хлопець з тоненькою кіскою на потилиці і, на подив, фіолетовими очима.

– Цього разу Хмельницький зайшов надто далеко! – закинула ногу на ногу та сама руденька дівчина – тільки мені цікаво, чому він саме в тебе так вчепився? – Почухала вона за вухом у задумі – З тим же рахунком міг наїхати на нас – амазонок.

– Він бабячого бунту злякався – вигукнув хтось, і вся зала заходила ходором від сміху.

– Я тобі більше скажу – витираючи сльози, що виступили від сміху, схилилася Ольга до не знайомої мені валькірії – він сам її сюди притяг.

– Та ти жартуєш! – скинулась руденька.

– Ну, ясен-пень, після сльозливого, чи не дуже, прохання Шири, проте факт залишається фактом: до воріт Січі довів її Фін – вказала Оля на мене.

Я просто в шоці від швидкості розповсюдження пліток! Гірше вірусів – слово честі!

– Тихомир! – покликала амазонка хлопця, що сидів за незмінним далеким столиком – ти що скажеш?

– На калік не ображаються – глибокодумно озвався хлопець, навіть не подивившись на нас.

– М-да… – глянула руденька у свій порожній кухоль – не дай боже я ще раз скажу, що Могила – найнебагатослівніша людина у світі! Хіба що серед жінок... – задумливо потерла вона перенісся косячись на брюнета – ну, а це почесне звання переходить на тебе, Тихомире.

Хлопець лише закотив очі, мовчки висловивши своє обурення.

– То як, кажеш, тебе звати? – звернувся до мене юнак, з дивним акцентом відриваючи погляд від Тихомира.

– Алана – на межі чутності вимовила я, сама вразившись "гучності".

– А що так голосно? – пирснув зі сміху фіолетовоокий.

– Так Алана, кажеш? – задумалася дівчина – цікаве ім'я... Я раніше його не чула.

– Там, звідки я родом, люди поклоняються богині домашнього вогнища, чиє ім'я Єврідана. Вважається, що добробут усього світу тримається на її восьми дочках. Сьому з них, німфу щастя і тепла, що несе у світ літо, звати Аланією. На честь її і назвали дівчинку, яка з'явилася на світ рівно через тиждень після свята принесення дарів володарці літа та сонця.

Сказавши це, з подивом усвідомила, що мене заворожено слухає вся зала. Але набагато більше мене вразили слова, що самі з собою зірвалися з губ. Я була готова голову віддати на відсікання, що не знала всього цього до останнього моменту.

Як тільки я замовкла, зал одразу ж наповнився розмовами. Хтось завів про релігії, інші вели розмови про цікаві імена... третіх зачепило слово "німфа".

Але раптово цю специфічну ідилію порушив дівочий вереск. Вихором у будівлю, вбігла дівчинка років з десять. Пригальмувавши посеред приміщення, вона скрикнула:

– Повернулись! Вони повернулися.