Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

«Ми йшли не довго, та через деякий час ми вийшли на цю галявину, - Аринка розвела руками в сторони, - тут я і жила всі два роки, - Мілана не перебивала, слухала мовчки, - дитячий майданчик став моїм домом. Я вирила невелику ямку, пролізла під дерев’яну гірку, там і ночувала, - Аринка показала на гойдалку, - там і був мій дім». «Але як ти вижила без їжі?» - подумала Мілана та зрозуміла, що Аринка почула цю думку, оскільки вона підняла свої очі.

«В перший день я знайшла собі місце для ночівлі, - відповіла дівчинка, - як я і казала, саме там, під гіркою. Та на наступний день, відчуваючи голод, я вирішила оглянути всю галявину. Я не розуміла, що можна їсти з рослин, а вполювати когось – як це можливо? Всі тваринки добрі, не винні. Я не уявляла, що мені робити, - Аринка зітхнула, - та повернувшись з пустими руками до свого нового дому, я побачила на гойдалці зірвану купку трав. Вона лежала так обережно, наче її хтось приніс. Пам’ятаю, як довго бігала по галявині та кликала людей. Я навіть вирішила, що повернулись батьки, - дівчинка знову зітхнула, - але все було марно. Без сил, голова паморочилась, я повернулась та просто спробувала трави на смак. Вони мені не сподобались, але голод пройшов.»

Гостя розповіла Мілані, що так повторювалось декілька днів, але раптом підтримка закінчилась. Вона злякалась, що невідомі наглядачі зникли, тепер вона точно помре з голоду. Але зібравшись з силами, Аринка сіла та почала згадувати, що саме їй приносили. Згодом, вона обійшла галявину та знайшла кожну рослину.

«Я зрозуміла, - сказала дівчинка, - що можу сама знаходити собі їжу. Вона була не дуже різноманітною, та в мене не було вибору. – вона зробила паузу, - час від часу я все ж таки знаходила на гойдалці гостинці, що відрізнялись від того, що я знала. Клубні на смак схожі на смак на редиску – я знайшла такі кущі біля дерева. Продовгуваті коріння – ра смак як сира картопля – теж знайшла. Невидимі глядачі вчили мене, підказували.»

- І ти два роки просто тут жила та їла рослини? - здивувалась Мілана.

«Звичайно, ні, - всміхнулась Аринка, - я час від часу намагалась вийти з галявини, починала шукати вихід з лісу, - вона підняла плечі, - але кожен раз я поверталась на цю галявину. Кожен раз, - вона стала дуже сумною, - з часом я втратила надію на порятунок. – вона помовчала та знову подивилась на Мілану, - час від часу, в мене починалась паніка, я намагалась продиратись там, де дерева та кущі ростуть дуже щільно, - Аринка показала рукою в декількох напрямках, де ліс дійсно стояв щільною стіною, - але там були хижаки, або відбувались дивні речі». «Що саме відбувалось?» - подумала Мілана.

«Наприклад, сонячний яскравий день вмить перетворювався на ніч, - сказала Аринка, - та одного разу я вийшла на галявину, де був велетенський дуб. – дівчина підняла голову до неба, розвела руки, показуючи його розміри, - саме це дерево змінило моє життя». Це було несподівано, тому Мілана звела брови та хотіла запитати, чим саме це дерево так змінило життя? Вона все ж не полишала думки про те незрозуміле відчуття, що вона мала дійти того велетня, адже Аринка казала саме про ту ціль, до якої мандрівники й шли.

«Я спочатку намагалась вилізти на дерево, - сказала Аринка, - не один раз, - вона зітхнула, - але я постійно зривалась. Не знаю чому, але я відчувала, що мала дістатись вершини. Можливо, там були підказки, можливо там я побачила б сторону, в яку мала йти, - дівчинка зробила паузу, - одного разу я просунулась дуже високо, але, - вона наче схлипнула, звела руки на грудях, - я зірвалась та впала. Я ніколи не забуду, як тоді кричала, як намагалась за щось зачепитись, - Аринка подивилась на воду, - мені здалось, що тоді я зламала руку. Це був сильний та нестерпний біль. Я не встигла побачити свою руку. Все було дуже швидко, - вона почала важко дихати, - в той момент, коли я впала на землю – вирішила, що це кінець  Я затамувала дихання».

Аринка замовкла, деякий час дивилась на ліс. Потім, дівчинка встала та пішла через галявину, в сторону однієї з щільних стін. Вона пройшла декілька кроків, зупинилась та махнула Мілані рукою, запрошуючи до себе. «Пішли, я покажу тобі те місце, - почула Мілана в голові. Вона здивувалась такому запрошенню, але вона також відчувала, що Аринка мала це показати, вона хотіла поділитись своїм страхом, тим болем, що тоді пережила.

Дівчата пройшли галявину, дійшли до густих дерев. Піднявши один з кущів, Аринка чкурнула всередину. Мілана повторила цей рух та побачила невеликий вузький тонельміж стовбурами дерев. Рушила вперед, видивляючисьлітнього платтячка Аринки. Йшли не довго але постійно Мілана натикалась на колючі гілки, що так і намагались схопити її, роздерти шкіру. Чортихаючись, відчуваючи піт на спині, Мілана йшла далі.

Пройшло не менше пів години, коли дівчата ступили на відкриту місцевість. Навколо звичні сосни та шар голок на землі. За спиною стіна дерев, а попереду той самий велетень дуб. Дівчина одразу згадала щільне повітря, що не давало просто пройти до цього місця. Але в цей раз нічого подібного не було по дорозі. Дивно.

«Все добре, - всміхнулась Аринка, - я розумію про що ти подумала. Цей тунель веде прямісінько до дубу, не маючи ніяких перешкод. Інші шляхи закриті, або якось захищені. – вона зітхнула, - все ж таки я тут живу два роки». Поясненнядійсно було розумним, томі Мілана випрямилась та прослідувала за Аринкою до велетня.

«Ось тут я вилізла наверх, - показала дівчинка рукою на стовбур, - десь на середині я зірвалась і полетіла вниз, - вона показала рукою шлях та запинилась на копні трави під дубом. – я впала в цю купу».

- Ти казала, що ця подія повністю змінила твоє життя, - нагадала Мілана, - чому?