Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Частина 15

Сергій

Прощання зі Стеллою, яка відвезла Cергія до аеропорту, вийшло дурнувато-кострубатим через те, що подумки чоловік був вже в Україні, обмірковував подальші плани, переписувався з Дідом та ще з кількома людьми, щодо своєї ідеї.

— Правду кажуть, з війни ніхто не повертається, — зітхнула дівчина, споглядаючи на Сергія, який від самого готелю не вилазив з телефона.

— Повертаються. Ті, хто її закінчує, — криво посміхнувся чоловік, відправивши чергове повідомлення та піднявши погляд на дівчину. Сергій розумів, що Стелла, напевне ображається, що вони так нормально і не поговорили, але зараз не міг зосередися ні на чому, окрім ідеї реалізувати побачене у дивному видінні. Він нарешті знайшов для себе справу, яка могла змінити все, яка відновила для нього сенс існування, яка давала шанс не лише йому, а й всім, хто зараз воює із тією клятою забрьоханою агресивною бензоколонкою, що прикидається країною.

— Шкода, що не всі цим переймаються, —  зітхнула дівчина.

— Шкода. Проте якщо чекати, доки до розв’язання нагальної проблеми долучаться всі, проблема переросте у глобальну катастрофу. Я робитиму все, що можу, а і нехай вже життя вирішує, достатньо цього чи ні.

— А якщо виявиться недостатньо? А якщо ти…загинеш? —  останні слова дівчина вже ледь прошепотіла, а її очі наповнилися сльозами, які вона явно ледве стримувала.

— Все буде добре, —  зітхнув Сергій та пригорнув Стеллу до себе.

— Звідки ти знаєш? — схлипнула вона на його плечі.

— У мене є Ефіра, вона проконтролює, — спробував віджартуватися Сергій.

— Вона ж не Бастет, яка здатна здолати змія Хаосу…

— А Бастет здолала?

— Не знаю. Але давні єгиптяни вірили, що вона вбила й розчленувала Апопа під священним деревом життя. Апоп – це змій хаосу, — схлипуючи відповіла дівчина.

— Яка вона молодець. Я все більше починаю поважати цю богиню-кішку і взагалі котів. Все буде добре, — посміхнувся чоловік та востаннє зазирнувши у вже відверто заплакане обличчя дівчини, поцілував її, розвернувся та не озираючись попрямував на посадку. Він завжди губився коли бачив жіночі сльози.

Літак, автобус, потяг. Заплакане обличчя Стелли ще довго стояло у чоловіка перед очима, проте він старанно його відганяв, сконцентруючись на іншому. З вагона на Київському вокзалі Сергій вийшов під дзявкання сповіщення повітряної тривоги на телефоні. Вдихнув рідне повітря, дослухався до розмов.

—  Клята русня! А щоб ті їх грьобані літаки їм на голови попадали, та щоб їх ракети їм самим в сраку залетіли, та щоб їх затопило власним гімном та по самі ніздрі… — бурмотіла якась бабця крокуючи з тачкою пероном.  

— МІГ опять взлєтєл. Надеюсь наши його призємлят, — втупився в екран телефону якийсь дідок.

З початку повномасштабної війни на вулицях Києва значно поменшало звучання російської мови, але, на жаль, вона не зникла повністю. Не всі захотіли чи змогли змінити мову спілкування.

— То що, шукатимемо укриття чи по каві? — пролунало поряд. Сергій кинув погляд на двох юних дівчат, на вигляд школярок, що вистибнули з вагону.

— Якийсь придурок в літаючій тарантайці не позбавить мене законної ранкової кави! Хай вдавиться своїми ракетами! — пролунала весела відповідь і дівчата закинувши на плечі рюкзаки бадьоренько поскакали вперед.

Сергій подумки долучився до всіх цих побажань та роззирнувся. Вирази облич людей навколо ясно показували, що думки у всіх приблизно однакові, але мало хто планує змінювати свій маршрут через сповіщення про ракетну небезпеку. В цей момент з підземного переходу попереду вигулькнув Дід, широко посміхнувся, помітивши свого «невгамовного працівника». Чи то ентузіазм Сергія був заразний, чи то ідея дійсно цікава, але почувши її Дід вирішив активно долучитися до реалізації та навіть особисто приїхав зустріти Сергія.

— Привіт, Нострадамусе. Чи ти у нас Кольт? А може Нобель чи Оппенгеймер? Бо ідея явно на мільйон, — ще ширше посміхнувся Дід, підходячи ближче.

— Точно не Оппенгеймер. Та й до Нобеля далеченько. А що там казали про Кольта? «Лінкольн дав людям свободу, а Кольт зрівняв їх шанси?». Було б непогано. Знаєш, я зовсім не проти зрівняти наші можливості та рознести вщент той притрушений оркостан разом з їх загарбницькими амбіціями, — широко посміхнувся Сергій. Приємно було опинитися поряд з людиною, яка з тобою на «одній хвилі».

— Ага, тобто приглядаєшся до досягнень Курчатова? — хитро примружився Дід.

— Угу, ядерна ізомерія, циклотрон, спонтанний поділ ядер урану, протимінний захист кораблів, створення ядерного реактора, термоядерної бомби. Я ж саме такий геній, тому до сьогодні ганяв русню виключно простенькими дронами, — хмикнув Сергій.

— То просто ти у нас савант!

— Це ще що за звір? Політкоректна версія ідіота-мрійника?

— Генія! Саванти — це ті, хто мають ознаки геніальності! Ну, іноді в комплекті з певними відхиленнями на зразок аутизму, але то більше про вроджений савантизм. У тебе ж він явно набутий. Таке іноді проявляється після травм голови.

— Та-ак… — Сергій демонстративно зважив свій рюкзак.

— Та не демонструй таку грізну мармизу, я серйозно! Я тут трохи подумав на дозвіллі, почитав і дійшов висновку, що ти типовий савант! Їх здібності проявляються у досить широкій сфері: музика, мистецтво, обчислення, побудова складних тривимірних моделей, неймовірній пам’яті, несподіваних ідеях. Людина з таким синдромом здатна дослівно повторити кілька сторінок тексту, який чула лише раз, безпомилково назвати результат множення багатозначних чисел, проспівати всі почуті арії, ледве вийшовши з опери чи накреслити карту мегаполіса, після польоту над містом. І чого ти регочеш? Такий собі Стівен Уілшир, офіційно підтверджений савант, накреслив так карту Лондона! А ще саванти демонструють неймовірні здібності до вивчення мов, загострене відчуття часу та купу всього іншого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍