Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Я стискаю вуста, аби не розреготатися, але сміх рветься на волю. Минає кілька секунд, і я перестаю кліпати, усвідомивши, що це також не жарт, а тоді шоковано видаю:

—  Ні, дідько! Цей… сьогодні він просто допоміг мені, бо одна дівка всунула якийсь наркопорошок. Це все. Ми навіть не спілкуємося. Взагалі. Ні.

— А Мірабель? Як вона поставилися до цього поцілунку? — Гвен починає пестити в пальцях свою підвіску: перевернутий рівносторонній трикутник.

Вона знущається?

Тяжко зітхаю, замахавши онімілою долонею:

— О ні! Люци мені сам сказав, що вони не зустрічаються. Думаю, вони типу друзі-багатії з впливових родин, тому й спілкуються… Стоп.

Навіщо?..

— О. Це справді добре. Тоді пропоную тобі угоду, — Гвен замріяно відводить очі, задоволено закивавши. Щось хиже блискає в сапфірових очах. — Я завтра домовлюся з тим, хто знає, як втекти, а ти організуєш мені зустріч з Люциліаном.

Ой.

Ай.

Бляха.

Я намагаюся стримати емоції, які здаються геть дивними та недоречними. Гвендолін подобається Люци? Люциліан Хейг? Це жарт? І вона хоче, щоб я своїми руками звела їх? Мені… мені зле! Болить! Гаряче та неприємно, обруливо та заздрісно.

— Але ж ти водниця, — враз виголошую, —  а він вогневик. Як ти собі це уявляєш? Тут же таке правило.

—  А тобі яка справа? Ти все одно втечеш додому, —  Гвен ледь супить брови, недовірливо оглянувши мене. Зупиняється на босих ногах. Згадавши про те, що я так легко вдягнена, мороз раптом знову б’є по шкірі сотнею ляпасів. Волосся розлітається в сторони.

Я ковтаю, хутко зарухавшись:

— Так. Я втечу. Так, звісно, я втечу. Дідько. Ага. Отже, я завтра влаштую вам зустріч, а ти домовишся з перевізником.

— Саме так, — Гвен ледве стримує усмішку на своїх пухких вустах. У мене вони не такі. Та і в Мірабель також менші. А які вуста подобаються Люци? Мірабель не надто висока. Та і Гвен низенька й має округлі форми. А я доволі таки витягнута. Ніс? Який ніс у Мірабель? Охайний, маленький, навіть кирпатий, а в мене більший, з горбинкою. А у Гвен? Ну такий посередній…

Диявол.

Якого біса!? Люциліан маг, а я рейлі! Я не буду його рабою та іграшкою. Та я нічиєю рабою не буду! Втечу звідсіля, поки не вмерла, та забуду про цей триклятий всесвіт, як страшний сон. Чхала я на всіх у цьому місці! До біса їх!

— Добре, — ледве усміхаюся, смикаючи край спідниці. — Організую. Легко. Дуже легко. То де тебе шукати?

— Я буду тут крутитися завтра на перервах. У парку. Підійдеш. До того моменту я вже зустрінуся з хлопцем і скажу йому про тебе. Старшокурсники кажуть, що він зазвичай ходить у головному корпусі. Звуть Жанн. О. Але ти ж тільки не кажи Люциліану, що це я попросила. Все має бути природно.

Я важко дихаю, продовжуючи вдавати, ніби мені байдуже. Ніби сила всередині мене не змушує кістки тремтіти, ніби я от-от не вибухну, ніби не випущу повітря їй в обличчя, знісши з місця. Я чую, як стукає серце Гвен, як легені працюють з повітрям, і вдаю, що не хочу забрати природний елемент назад до власниці. Все до останньої краплини.

Але мені пече через цей поворот подій.

Горить.

✯✯✯

Моє приблизне уявлення Гвендолін