Агата Крісті - Смерть на Нілі

Вона… О, прокляття, я маю отримати ту дівчину. Можливо, непогано вийде, якщо я візьмуся за стару. Якщо налаштувати її проти мене, це допоможе зруйнувати лід між нами з Корнелією.

Він обернувся й пішов до оглядового салону.

Міс ван Скайлер сиділа у своєму звичному кутку та в’язала. Вона виглядала ще більш пихатою, ніж зазвичай. Ферґюсон підійшов до неї. Еркюль Пуаро, непомітно увійшовши, зайняв місце на достатній відстані та, здавалося, зосередився на журналі.

– Добридень, міс ван Скайлер.

Жінка на мить підняла очі, тоді знову їх опустила й холодно пробурмотіла:

– Е… добрий день.

– Слухайте, міс ван Скайлер, я хочу поговорити з вами про щось досить важливе. Коротше. Я хочу одружитися на вашій кузині.

Міс ван Скайлер випустила клубок вовни на підлогу, і він легко покотився через салон.

Злісним голосом вона відказала:

– Ви, мабуть, не при своєму розумі, юначе.

– Зовсім ні. Я планую одружитися з нею. Я просив її вийти за мене!

Міс ван Скайлер непривітно оглянула його, так, ніби роздивлялася жука дивного виду.

– Справді? І, припускаю, вона дала вам відкоша?

– Вона відмовила.

– Звісно.

– Зовсім не «звісно». Я збираюся просити її доти, доки вона не погодиться.

– Можу запевнити вас, сер, що я вживу заходів і прослідкую, щоб моя юна кузина не піддавалася таким переслідуванням, – уїдливо відповіла міс ван Скайлер.

– Що ви маєте проти мене?

Міс ван Скайлер звела брови й різко сіпнула за вовну, готуючись підібрати її та завершити бесіду.

– Ну ж бо, – наполягав містер Ферґюсон, – що ви маєте проти мене?

– Гадаю, це цілком очевидно, містере… е-е… не знаю вашого імені.

– Ферґюсон.

– Містере Ферґюсон, – міс ван Скайлер вимовила ім’я з неприхованою неприязню. – Про це не може бути й мови.

– Ви маєте на увазі, – не вгавав хлопець, – що я їй не пара?

– Думаю, це очевидно.

– Чому ж я їй не пара?

Міс ван Скайлер не відповіла.

– У мене дві ноги, дві руки, гарне здоров’я, і я досить розсудливий. Що тут не так?

– Є ще така річ, як соціальне становище, містере Ферґюсон.

– Соціальне становище – нісенітниця!

Двері відчинилися, й увійшла Корнелія. Вона стала як укопана, побачивши, що грізна кузина Марі розмовляє з її потенційним кавалером.

Несамовитий містер Ферґюсон повернув голову, широко всміхнувся й голосно вигукнув:

– Ходіть, Корнеліє. Я прошу вашої руки в загальноприйнятий спосіб.

– Корнеліє, – звернулася міс ван Скайлер страшним голосом, – ти обнадіювала цього юнака?

– Я… Ні, звісно, ні… Принаймні не зовсім… Тобто…

– Що ти маєш на увазі?

– Вона мене не обнадіювала, – люб’язно відповів Ферґюсон. – Я сам. Вона не заїхала мені по пиці, бо в неї надто добре серце. Корнеліє, ваша кузина каже, що я вам не пара. Це, звісно, правда, але не з тієї причини, яку вона назвала. Мої моральні засади, безперечно, не зрівняються з вашими, але вона каже, що я маю значно нижче соціальне становище.

– Це, думаю, цілком очевидно для Корнелії, – втрутилася міс ван Скайлер.

– Так? – Ферґюсон пронизливо глянув на дівчину. – Це тому ви не хочете вийти за мене?

– Ні, не тому, – Корнелія почервоніла. – Якби… якби ви мені подобалися, я б вийшла за вас, хай там що.

– Але я вам не подобаюся?

– Я… я думаю, ви просто несамовитий. Те, як ви все говорите… Те, що ви говорите. Я… я ніколи нікого не зустрічала хоч трохи схожого на вас. Я…

Вона заледве не розплакалася й швидко вибігла з кімнати.

– Загалом, – сказав містер Ферґюсон, – не надто погано для початку, – він відхилився на стільці, подивився на стелю, посвистав, непристойно схрестив ноги й зауважив: – І все ж, я називатиму вас кузиною.

Міс ван Скайлер затряслася від люті.

– Залиште цю кімнату негайно, сер, або я викличу стюарда.

– Я заплатив за свій квиток, – відповів містер Ферґюсон. – Вони, мабуть, не можуть витурити мене з загальної зали. Але я догоджу вам, – і він тихо заспівав: «Йо-хо-хо і пляшка рому».

Піднявшись, хлопець безтурботно пройшов до дверей і зник за ними.

Задихаючись від люті, міс ван Скайлер ледве встала на ноги. Пуаро, відклавши убік журнал, скочив на ноги й схопив клубок із вовною.

– Дякую, мсьє Пуаро. Якби ви покликали до мене міс Бауерз… Я дуже засмутилася… Той зухвалий молодий чоловік…

– Боюся, він досить дивакуватий, – сказав Пуаро. – Більшість із його сім’ї такі. Розбещені. Завжди прагнуть воювати з вітряками, – і недбало додав: – Ви ж його впізнали?

– Впізнала його?

– Називає себе Ферґюсоном і замовчує свій титул через передові ідеї.

– Свій титул? – перепитала міс ван Скайлер різким тоном.

– Так, то молодий лорд Доліш. Купається в грошах, але став комуністом в Оксфорді.

На обличчі міс ван Скайлер промайнули суперечливі емоції, вона запитала:

– Як довго ви це знаєте, мсьє Пуаро?

Детектив знизав плечима.

– В одній із газет була фотографія – я помітив схожість. Потім знайшов каблучку з гербом. О, у цьому немає жодних сумнівів, запевняю вас.

Він удосталь насолодився зчитуванням суперечливих емоцій, які змінювали одна одну на обличчі міс ван Скайлер. Нарешті, ввічливо кивнувши, жінка сказала:

– Я перед вами в боргу, мсьє Пуаро.

Коли вона виходила з зали, Пуаро дивився їй услід і всміхався. Тоді він сів, і обличчя знову стало похмурим. У голові вирував потік думок. Час від часу він кивав.

– Mais oui, – нарешті сказав він. – Усе сходиться.

Розділ двадцять п’ятий

Рейс знайшов його на тому ж місці.

– Так, Пуаро, що там? Пеннінґтон прийде через десять хвилин. Залишаю це на вас.

Детектив швидко встав.

– Спочатку знайдіть молодого Фанторпа.

– Фанторпа? – здивувався Рейс.

– Так. Приведіть його до моєї каюти.

Полковник кивнув і вийшов. Пуаро попрямував у свою каюту. Через кілька хвилин туди підійшли Фанторп і Рейс.

Пуаро запросив їх сісти та запропонував сигарети.

– Ну, містере Фанторп, перейдімо до справ, – сказав він. – Я помітив, що ви носите таку ж краватку, як і мій друг Гастінґс.

Джим Фанторп глянув на свою краватку й трохи зніяковів.

– Так, це краватка випускника Ітона[71], – зізнався він.

– Точно. Ви, мабуть, розумієте, що я хоч і іноземець, але дещо знаю про англійські погляди на життя. Я знаю, наприклад, що є речі, «які можна робити» і «яких не можна робити».

Фанторп усміхнувся.

– Тепер ми так не кажемо, сер.

– Може, і ні, та звичаї залишаються. Стара школа залишається старою