Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

в’ючних коней, а що ж я міг вдіяти сам! Та ще й з німецькою вимірювальною оптикою, яка на той час цінувалася дуже дорого. Я взяв на плечі ящики й рушив болотами, сподіваючись знайти хоч яку-небудь стежку. Вже хилилося до полудня, коли я вийшов на польову дорогу, геть залиту грязюкою. Та чого це мені коштувало! Плечі від ящиків і лямок були наче не мої. Ноги понамулювані до крові. Про втому й не кажу. До того ж, не знаю як, але, блукаючи болотами, я загубив годинника. Гарний годинник був, фірми «Павел Бурс». Я сів на узбіччі й ждав — може, гарба проїде або хтось коней гнатиме.

Довго я сидів і — ані лялечки. Тільки прошкандибала бабуся з дитиною на руках. Я проклинав себе і весь білий світ, але краще було б просидіти в цій багнюці ще три дні, ніж статися тому, що сталося. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає! Доля розпорядилася так, щоб я зустрів самого Дату Туташхіа.

Тієї проклятої богом ночі скоїлося велике лихо. Стільки потім до поліції та жандармерії мене тягали, скільки інші із службового обов’язку не ходили туди. Минуло і десять, І п’ятнадцять, і двадцять років від тієї ночі, а совість усе мучила мене. Я шукав і не знаходив собі виправдання. Каяття гнітило душу,, а поділитися не було з ким. Тепер позаду вже піввіку. З плином часу людина все прощає собі, з усім примиряється, всьому виправдання знаходить; зараз мені вже не так важко згадувати правду, і я розкажу все, як було.

Вечоріло. Допомоги чекати не було звідки. Я згадав, що верстов за сім-вісім звідси є духан. Я бував у ньому не раз і колись навіть ночував. Називали той духан — за іменем господаря — духаном Дуру Дзігуа. Рушив я. Сидіти більше не було сенсу. Я плуганився дорогою, намулені, розпухлі ноги горіли в чоботях — вони раптом стали важкі й тісні. Скинув чоботи — ще гірше. Я не звик ходити босоніж, поздирану шкіру пекло, наче ноги опустили в солону воду.

Пройшовши отак верстов дві, я зрозумів, що, коли не вигулькне місяць, я в темряві й кроку не ступлю. Та ось я почув тупіт копит. Але не радість, а страх пойняв мене. А що, думаю, як це ввижається. І справді, все стихло. У відчаї я мало по голові себе не бив. Пройшов ще трохи, дослухався — виразно чути було тупіт копит і розмову. Я присів коло дороги й чекав, щасливий, як ніхто інший у цьому світі.

Показалися вони. Їх було двоє, обидва піші, але один вів за вуздечку коня. Підійшли ближче. Один з них — чернець, котрий, як пояснив він згодом, збирав пожертвування на монастир. Другий був ошатно одягнений молодий чоловік. Під розхристаною буркою виблискував золотий кинджал, а збоку висів маузер в інкрустованій дерев’яній кобурі. В акціонерного товариства була своя міліція, і спочатку я подумав, що той чоловік — міліцейський. На зріст не дуже високий, але широкоплечий, дебелий. Справляв враження фізично сильного. Той молодий чоловік, як виявилося невдовзі, і був Дата Туташхіа.

Вони порівнялися зі мною. Я підвівся й привітав їх. Чернець спинився й спитав, чи не потрібно мені чогось. Туташхіа і ходи не стишив, стримано вклонився і йшов далі. Чернець був мені ні до чого, мені потрібен був кінь Туташхіа, і я гукнув:

— Постривай, ти християнин чи хто, чого тікаєш?

Він зупинився.

— Що вам треба, добродію? — цілком доброзичливо спитав він.

У Західній Грузії всі доброзичливі, всі ввічливі. Гостя частують доброзичливо; мабуть, і голови стинають доброзичливо.

Я розказав йому про своє становище й попросив дати коня, щоб довезти приладдя до духану Дуру.

— Нічим не зможу допомогти вам, добродію,— сказав Туташхіа, трохи помовчавши, і рушив далі.

Я оторопів. Це був єдиний рятунок, і я його втрачав.

— Ви кидаєте мене в біді у цих глухих місцях на розтерзання звірам?..— закричав я.

Він знову спинився. Тепер уже далеченько від мене, дивився з-за кущів і щось собі думав.

— Пожалій його, він теж дитя боже,— сказав чернець.— Допоможи, і господь винагородить тебе за добре діло!

Туташхіа всміхнувся й пішов собі далі дорогою.

А чернець завагався.

Потім він, той старий чоловік, вернувся до мене й звалив на себе добру половину моєї ноші. Не пройшли ми й десяти кроків, як Туташхіа озирнувся й став підтягати попругу на коні. «Сяде зараз у сідло, та тільки його й бачили»,— подумав я, але він дочекався нас і, взявши наш вантаж, перекинув його через сідло.

— Сідайте, добродію, прошу вас! — він підсадив мене в сідло.

Я розумів, що дякувати за це не до речі, навіть небезпечно, і мовчав. Чернець, видно, теж це розумів. Мовчав і Туташхіа. Лише згодом він стиха промовив:

— Присилували все ж таки!

— Бог милостивий! — сказав чернець, якому вчулося каяття в абрагових словах.

— Я хотів сказати, що даремно пожалів вас, батюшко! — вточнив Туташхіа.

Чернець перехрестився, а я мовчав, боячись розсердити абрага. Ще зсадить і вантаж скине. Хвалити бога, до таких страждань не допустив мене. «Що ж, світ великий,— думав я, намагаючись виправдати Туташхіа,— і в кожного свої уявлення про доброчесність. Який він є, цей чоловік, такий і є!»

З кущів на дорогу повискакували кози. За ними, галалакаючи, мчав духанників хлопчик Дзоба. Він ураз спинився перед нами і вклонивсь кожному осібно. Чернець упізнав Дзобу, старий, виявляється, й раніше бував у духані.

Туташхіа щось спитав хлопчика, я не дочув. Дзоба, беручи поводи, відповів:

— Проїхали вже, дядю Дато. Тепер їх до завтрашнього обіду не буде!

Я нічого не зрозумів з відповіді Дзоби, бо не розчув запитання Туташхіа,— кумкання тьми-тмущої жаб заглушувало мене. Та як кумкали, кляті! Кожна жаба на свій лад!

Той Дзоба був на диво кмітливий хлопчина. Ще раніше він вражав мене своїм природженим розумом. Його ніхто не вчив, він сам якось навчився грамоти й лічби та ще й свою старшу сестру Кіку навчав, але Кіку була тупувата. Грація і врода поєднувалися в ній з трохи навіть дивною обмеженістю. Точніше кажучи, Кіку була душевно хвора, і її розумовий дефект мав явно сексуальний характер. Інакше чим пояснити ту обставину, що одного разу вона спитала мене: «А чи правда, що діти народжуються тому, що жінка й чоловік лягають спати в одну постіль?» Тоді я розгубився. Питала майже незнайома дівчинка, років