Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Довелося відповісти, що це саме так. За годину вона знову спитала: «А як саме робиться це?» Очі в неї блищали, і було ясно, що все те вона знає, тільки їй цікаво, як я викручуватимуся. Чи просто дурненька, чи хвора. Дурних жінок легко спокушати. Чоловіки інстинктивно відчувають це, і для відвідувачів закладу свого батька Кіку була дуже принадлива. Компліменти й чоловічі теревені ще більше збуджували вже дозрілу дівчину. Одне слово, всі здібності й розум, які бог дав сім’ї Дуру Дзігуа, дісталися Дзобі, а Кіку і, до речі, сам Дуру Дзігуа лишилися в збитку. Якось Дзоба побачив у мене в руках маленьку книжку віршів. Я віддав йому ту книжечку. Не минуло й місяця, і я знову попав у духан. Усі вірші він знав напам’ять, та ще з яким почуттям їх декламував! Він допомагав батькові, не дуже грамотному, підраховувати витрати і прибутки. Хлопчина ніколи не бачив пароплава й спитав мене, який він на вигляд. Я розказав йому і пояснив принцип роботи. Він сів і намалював пароплав. На малюнку були подробиці, про які я навіть не згадав. «Звідки ти все це знаєш?» — «Інакше не може й бути»,— відповів він. Дзоба чув, що існують гімназії, і мріяв навчатися в одній з них, хотів стати художником. У Дуру в Кутаїсі був брат. Якось батько пообіцяв синові: «Відправлю до дядька вчитися». Тією надією і жив Дзоба.

— Ну, як живеш-поживаєш, Дзобо-браток? — Туташхіа засунув руку в кишеню. Щось шукав.

— Та нічого, дякую, дядю Дато, живу собі помаленьку.

Ось я тобі олівця привіз, цілком пристойний олівець,— Туташхіа дав хлопчикові половинку олівця.

Дзоба радо схопив той недогризок, щиро подякував, а тоді послинив його язиком і спитав:

— А папір у тебе є, дядю Дато?

— От паперу немає, але іншим разом привезу неодмінно.

Хлопчик усміхнувся і раптом змінився на обличчі й сказав:

— Ти привезеш! Ти мене ніколи не обдурюєш. То батько мене вже скільки часу обдурює: поїдеш, каже, в Кутаїсі, в гімназію вчитися...

— Я дам тобі паперу, Дзобо. Багато паперу, цілий зшиток,— пообіцяв я хлопчикові.

Духан стояв на перехресті доріг і був для подорожніх єдиним притулком на цілу округу. Клаптик орної землі — ось і все володіння. Тому Дуру сам вів буфет, сам і куховарив, бо жінка в нього давно померла. Кіку прибирала, прала, прислуговувала за столом і стежила за спальними кімнатами. Дзоба виконував дрібні доручення, та й то зрідка, а так товкся в духані, навчався премудрості трактирної справи.

— Постояльців у вас багато? — спитав Туташхіа.

— Лише троє. Ось і ви втрьох завітали. Буде тепер шестеро. Поставимо в кімнати ще по тапчану, і ви добре відпочинете, — запевнив нас Дзоба.

Дивувало одне: тутешніми дорогами можна було йти дві години, і жодної душі не стрінеш, а в духані в Дуру завжди були постояльці. Якби хто й хотів обминути його, то не зміг би — верстов на десять довкруг не було жодного села.

Біля входу в духан Туташхіа спитав Дзобу:

— Які там люди?

— Бодго Квалтава і двоє його людей! — якось таємниче прозвучала відповідь Дзоби.

«Бодго Квалтава і двоє його людей!» — мене як громом ударило. Це ж ті розбійники, що обібрали в Поті грецьку шхуну, поцупили гроші й коштовності?! Може, звичайно, це інший Квалтава? Але який збіг!

Дата!.. Цей чоловік від когось ховається або чогось уникає. Дзоба сказав йому, що вони не проїдуть раніше завтрашнього обіду. Хто не проїде? Зрештою, зовсім не обов’язково, що цей Дата саме той абраг Туташхіа. Але чому тоді в мене з голови не виходить Дата Туташхіа? Цікавість і та Дзобина відповідь непокоїли мене, як дикого звіра, що напав на слід.

Почувши ім’я Квалтава, Дата Туташхіа завагався. Він не поспішав переступати порога, позадкував, пропускаючи вперед ченця, ще постояв і, ніби махнувши про себе рукою,— коли прийшов, то заходь,— сховав зброю, глибше загорнув бурку й пішов слідом за ченцем.

Увійшов і я.

Духан являв собою досить велику кімнату з чотирма столами попід стінами й маленьким прилавком Дуру — по ліву руку в кутку. Двоє дверей в одному кінці зали вели до кімнат для приїжджих. Справжніх дверей, власне, й не було — самі прорізи. В другому кінці була кухня й дві кімнати, де жила сім’я Дуру. Тільки-но Туташхіа переступив поріг, як духанник Дуру вийшов із-за прилавка, підійшов зовсім близько до нього й тихо промовив:

— Ласкаво просимо, Дато-батоно! Прошу вас!

Аж ось і Кіку з’явилася, стала поруч батька як господиня дому цього, вклонилася нам і вп’ялася очима в мої ящики.

Дуру явно не хотілося, щоб його особливу пошану до Дати Туташхіа бачили інші, але я стояв близько і не міг не помітити, що він запобігав перед абрагом. Духанники звичайних гостей зустрічають аж надто гречно; відвідувачів славнозвісних — з тим захопленням, непідробно щирим, з яким Дуру зустрів Туташхіа.

— Коли вони проїхали? — тихенько спитав Туташхіа, і я зрозумів, що там, на дорозі, він не дочув Дзобиної відповіді, а все через отих клятих жаб.

— Були, були вони вже, Дато-батоно. Тепер раніше завтрашнього обіду їх не буде,— повторив Дуру Дзобині слова й додав: — А ці тебе в очі не знають, питали, чи не бачив я коли-небудь Дати Туташхіа.— Дуру повернувся до дочки й загадав: — Іди до гостей, та всміхайся їм як Належить...

— У них великі гроші, дуже великі! — Очі в Кіку заблищали весело й жадібно.

Мої здогадки справдилися: мій супутник був Дата Туташхіа, а ті, що вечеряли в духані, «Бодго Квалтава і його двоє людей»,— відомі розбійники.

Ті троє посідали за столом так, щоб ні в кого з них двері не були за спиною. У кожного на стільці висіла бурка. Два вінчестери із зведеними курками були приставлені до столу, третій — до стіни. Усі троє були озброєні маузерами в дерев’яних кобурах, за поясом у кожного — по пістолету й кинджалу, розкішно інкрустованому коштовним камінням. Вони були виряджені як на свято, і яструбиний погляд їхній не обіцяв нічого доброго. За якихось п’ять секунд ці молодці могли порішити на місці душ п’ятнадцять.

І я, і чернець були мало знайомі з Туташхіа, і було б природніше кожному з нас сісти за окремий стіл. Але ні мені, ні ченцеві й на думку цього не спало! Ми сіли до столу Туташхіа, —