Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

та мудрості. Переклад завжди був не в силі передати це перетворення. Але Жан-Батіст зі своїм другом слухали декламацію гостей: спочатку вони цитували прекрасні строфи в їхній восковій формі з мімікою, яка відбивала втому та нудьгу, а потім, з ледве помітними змінами тону та смислу, абіссінці вимовляли золоті рядки, і їх обличчя виражали захоплення й насолоду.

Усі були взаємно зачаровані. Жан-Батіст із приятелем раділи, повертаючись додому, що були обачними та з-поміж усіляких інших розваг віддали перевагу поетичним вправам. Таким чином, вони могли лягти раніше та прокинутися з ясними головами. Перед сном востаннє домовилися про те, як поводитимуться з самодержцем. Жан-Батіст знов запропонував своєму товаришеві ні в що не заглиблюватися та говорити з Королем лише про симптоми хвороби. Метр Жюремі, якого з’їдала справжня пристрасть до істини, наполягав на більшій відвертості: щоб хоч дати йому зрозуміти — хвороба може виявитися більш небезпечною. Однак, вибір між воском та золотом завжди робити нелегко. Вони позасинали, так ні про що і не домовившись.

Перед світанком, як і зголосились з Деметріосом, він розбудив їх та знов повів до вежі на зустріч з Імператором.

Вони знайшли його вкрай схвильованим. Ледве увійшли, як Ісус звернувся до них з широкою усмішкою:

— Ви мене вилікували!

Жан-Батіст та метр Жюремі мовчали.

— Мене полишила сверблячка. Мене більше не коле. Найбільші засохлі вавки повідпадали, а мокрі місця висохли. Слово честі, якщо б я забув свої — та ваші — переконання, я сказав би, що це диво. Дивіться.

Він почав скидати з себе туніку, немов сорочку, тобто не розв’язуючи пояса, а виймаючи руки з одного, та потім з другого рукава.

Понсе взявся оглядати виразку.

— Насправді, значно краще, — мовив він похмуро.

— У вас не дуже бадьорий вигляд, — сказав Король. — Ви обережні. Хочете упевнитися, що наслідок є незаперечним. Ви маєте рацію, але дозвольте вам сказати, коли б я зазнав лише тимчасового полегшення, все одно я вам дуже вдячний. Ви подарували мені кілька годин спокою після місяців тортур.

— Ваша величносте, — сказав нарешті Понсе, — те, що ми побачили, дійсно втішає. Є всі підстави думати, оскільки ваша хвороба є чутливою до лікування, що найближчими днями прийде ще більше полегшення. Але…

Він подивився на метра Жюремі як воїн, котрий має йти на смертний бій.

— …треба, щоб ви дещо знали, — закінчив він.

— Я вас слухаю.

— Ваші муки можна полегшити. Вас можна позбавити них цілком та надовго, але хвороба ваша є невигойною. Вона повернеться. Вам доведеться навчитися жити з нею та, без жодних сумнівів…

Він виждав одну хвилину. Король дивився на них, не мигаючи. Жан-Батіст почув власні слова, та сам собі подивився:

— …від неї й померти.

Витлумачивши ці слова, Деметріос зупинив очі на королі в очікуванні відповіді. Вона пролунала не одразу. Негус підвівся, пішов до одного з кутів кімнати, майже зник у тіні, потім повернувся і промовив:

— Мені не до вподоби те, про що ви кажете, але до вподоби, як ви це робите. Не те, що ті лестуни та дурисвіти. Ви маєте рацію, коли гадаєте, що я здатний це зрозуміти.

Він замовк на деякий час, дивлячись на полум’я свічки, а потім знов у вічі Жану-Батісту.

— Коли ця хвороба забере моє життя?

— Не знаю, — сказав Понсе.

— Не може бути, — жваво вигукнув Король владним та гнівним голосом. — Коли?

— Ну що ж, здається… Я не маю прикладів, але гадаю, бували випадки, коли з цією хворобою люди жили… років два.

Король вислухав цю сентенцію в повній нерухомості. Знов легко підвівся, не перериваючи тиші.

— Смерть, — сказав він нарешті, — особисто для мене не дуже багато значить. Я можу помирати хоч завтра. Я готовий.

Він знов сів, ніби для того, щоб надати власним словам менше урочистості.

— Але є обов’язок, який я маю виконати.

Тепер його тон став довірчим. Він здавався остаточно заспокоєним, і бажав лише висловити свої думки.

— Моєму старшому синові, — продовжував він, — лише п’ятнадцять років. Він поки що слабкий та легко піддається впливові. Мені геть не подобається та освіта, яку дали йому священики та двір під час моїх довгих відлучень. Я не можу піти з життя до того, як не посаджу його на троні. Інакше загине все, що збудували три покоління королів.

Він продовжував нерухомо дивитися на сальну свічку, з якої повільно стікала крапля розплавленого сала.

— Два роки! — сказав він.

Потім підвівся, пройшов до іншого стільця, що був біля дверей, якими він увійшов. На ньому лежало складене вчетверо біле покривало. Він накинув його собі на плечі та загорнувся в нього.

— Коли корону успадкував мій дід, — знов заговорив він, — ця країна перебувала в найбільшому безвладді. Вороги її спустошили, васали вийшли з покори, священики нав’язували самодержцю власну волю. У селах народ помирав з голоду…

Він повернувся та пішов до них.

— Селяни їли своїх померлих родичів…

Понсе опустив очі. Метр Жюремі дивився в темряву.

— Ось якою була ця країна. Треба було робити все: відновляти королівську владу, давати відсіч ворогам, приборкувати принців, тримати в руках священиків. Василідес, мій предок, почав добре, він збудував це місто — Гондар, нову столицю — в далині від розпаду, який роз’їдав Аксум, столітнє місце перебування двору. Потім прийшов його син, мій батько — такий же сильний, славний, рішучий. Я, його спадкоємець, мав щастя правити довго, та бачити плоди цієї спадщини. Я послабив тягар податків, який душив народ, скасував право на місцеву подать, яке роздирало країну на шматки, немов ота шайка розбійників. Головне — я змусив шанувати закон. Він, безсумнівно, є жорстоким, але це закон наших батьків, кожний його знає та всі перед ним рівні.

Повільно розсвіталося. Вікно ділила надвоє фіолетова хмаринка: вгорі — ніч, унизу — немов бліда рідина.

— Усе це ми зробили самі, розумієте — самі. Ми давно вже не чекаємо допомоги від сусідів. Вони є магометанами, вони нас ненавидять. Але до того ж нам довелося берегтися тих, кого ми довго приймали, не знаючи їх, за друзів, братів, католицьких родичів з-поза морів. Коли на цю країну століття тому напали турки, королі гадали, що можуть звернутися за допомогою до португальців. Вони прийшли. Кристоф де Гама, син Васко де Гами, навіть віддав за нас життя. Але вони нас врятували лише з тим, щоб відрядити сюди своїх єзуїтів. Коли ті священики прибули, тут ніхто не знав, ким вони були насправді. Наші предки прийняли їх добре. Бо хіба ж не були вони нашими братами у Христі? Коли вони заговорили про те,