Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

Розділ 23

Це була перша ніч, за останній час, коли я не зміг заснути. Не допомогли навіть старання дівчат. Сну не було в жодному оці. Полежав з годинку, дивлячись у стелю, та й вийшов надвір.

Усіяне зірками небо, без звичного ланцюжка зорельотів Хантерів, виглядало незвично... Наче не вистачало чогось.

Мабуть, так само, як я зараз, багато століть тому, люди дивилися в небеса і просили богів про допомогу. Ну, коли в них ще вірили.

До речі, цікаво виходить… Спершу вірили, та так, що тисячами вбивали тих, хто молився іншим богам. Потім — з розвитком науки та техніки зреклися. Понад сотню років навіть не згадуючи. Хіба що у фентезійних романах та фільмах. І лише з появою Хантерів — цього живого втілення пекла, віра у богів знову повернулася.

Ні, сам я ніколи не молився і, тим більше, не ходив на ці зборища, де люди били поклони перед намальованими іконами, благаючи про допомогу. По-перше, — сил шкода. Якщо якась енергія ще залишалася після здачі крові, краще було витратити її і час на пошуки їжі. А по-друге, — не вірив у бога. Бо якби він був, то не дав би Хантерам захопити свої угіддя.

А в результаті сам став його знаряддям.

А що? Адже якщо не розмінюватись на деталі. То картина малюється така… За те, що люди зреклися богів, їх спіткало суворе покарання: на Землю прийшов той самий Армагеддон, яким безбожників лякали священики. В один день було знищено більшу частину населення планети, а сама вона стала непридатною для життя. І це факт, який уже не заперечити.

А потім, коли віра повернулася, прийшов порятунок.

Так, дуже химерно. Руками того, хто у жодні вищі сили не вірив. Але, до біса подробиці. Адже навіть я гадки не маю, хто насправді ці Спостерігачі? Інша раса чи одне з імен Бога? І навіщо їм усе це потрібне? Адже що я маю, крім їхніх слів? Нічого… А сказати можна все, що завгодно. Як дівчині, котру дуже хочеться затягнути в ліжко. Головне, свого досягти.

І їм удалося. Я повірив... І, майже, виконав отримане завдання.

Трясця… Майже… За що зараз був скинутий назад з небес на землю. Як той ангел, який багато тисяч років тому, теж наважився порушити волю богів. І тепер, замість нагороди, маю розгрібати гній… який Хантери залишили по собі на Землі.

— А ти порозумнішав…

Голос, що пролунав у нічній тиші, був мені знайомий. Навіть очі розплющувати не знадобилося. Саме він уперше, тієї ночі, коли я не розумів: марю чи ні, запропонував мені виконати Місію. І підключив до Системи. Він же ж — уже в бункері на покинутому військовому полігоні — поставив головне завдання і підказав, як знищити Хантерів. Спостерігач.

— Це комплімент?

— Ти знову забув, що я лише програма, позбавлена ​​емоцій і хитрощів. Мої слова та дії виключно логічні та прагматичні.

— Тоді дякую.

— І знову не в лад… Сказав же, я лише констатую факт. Важливий. Оскільки саме ця обставина дає нам можливість продовжити співпрацю. Попри те, що ти не виконав попереднє завдання.

— Не згоден, — похитав я головою. — Ціль була вигнати Хантерів із Землі. Вона досягнута. А що я при цьому діяв на свій розсуд... То я не робот. Та й прямої заборони, залишити Хантерів живими, не було.

— Правильно… І це також враховано. Причому, як не дивно, більшістю голосів оцінено позитивно. Ти довів свою здатність діяти не лише логічно, а й мислити нестандартно. Що в екстрених ситуаціях особливо важливо.

— Навіть так… Взято до уваги. Ти прибув лише з тим, щоб мені це повідомити? То я почув. Дякую. Але на порожні балачки настрою не маю. Бо в мене завтра важкий день. Хотілося б встигнути, хоч трохи подрімати.

Відрив очі… Так, не помилився. Метрів за два від мене і трохи над ґрунтом, літав той самий індивід, який вперше сказав мені про обраність, важливість місії та іншу лабуду. Яка виявилася не такою вже й нісенітницею. А навіть зовсім навпаки.

— Ні. Не за цим... Але якщо ти згоден мене вислухати, то твої плани можу змінитися.

— Навіть не знаю, що відповісти… Не люблю змінювати плани.

— Це означає «так» чи «ні»?

— От зануда… — я ледве стримав сміх. Далася взнаки деяка звичка спілкування з роботами. — Та кажи вже. Якщо приперся… Може, справді, що важливе почую? — це вже було на межі хамства. Але ж у мене теж нерви не залізні. Втім, він сам заявив, що емоції не читає, а згідно чистої логіки все правильно.

— Так. У мене важливе повідомлення та пропозиція, — підтвердив Спостерігач. — Чи можу продовжити?

— Підтверджую.

— Радою Світів було ухвалено рішення запропонувати тобі, людино Леоніде, обмін.

— І що на що будемо міняти?

— Послугу на послугу ...

— А конкретніше?

— Спершу мені потрібне твоє підтвердження, що обмін можливий у принципі.

— Дивні ви. Як, будучи при здоровому глузді, можна погоджуватися на невідомо що? Може вам моє життя знадобилося?

— А ти не погодився б його віддати? Взамін, скажімо, за майбутнє всього людства?

— Знову? — зітхнув я. — Нудно з вами… Повторюєтеся. Адже я вже його майже віддав. Збираючись знищити інкубатори Хантерів. То навіщо знову питати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍