Стейсі Браун - Невипадково, Стейсі Браун

- Не знаю! Але зараз я хочу додому. – злісно вигукую.

Та на Беннета мої слова не справляють ніякого враження. Він лише тихо керує машиною по вузькій вулиці. Тільки інтенсивне дихання, й міцно стиснуті руки вказують про те, що він злиться. Він ігнорує мене, а я ще більше злюсь:

- Чуєш мене? Беннет Браун, вези мене додому! – суворо наказую.

І в цей момент ловлю на собі такий розлючений й дикий погляд, що хочеться десь сховатись. Чи краще було б вийти з машини й самій добиратись додому? Та було вже запізно.

Він повернув погляд на дорогу і різко розвернув машину. Так різко, що ми ледь не зіштовхнулись з зустрічною машиною, принаймні мені так здалось. Я налякано на нього подивилась, й гнів знов накрив новою хвилею:

- Ти що робиш? Зовсім здурів?

Він ще раз обпалив мене своїм суворим поглядом та нічого не відповів. Тепер мені було страшно поруч з ним. Я ніколи не бачила його таким. Хіба що… в кабінеті Лейера я сьогодні чула подібний тон, але зараз не найкращий час розпитувати його, про що вони розмовляли коли я підслуховувала. Він мені зараз точно нічого не розкаже.

Протягом всієї дороги назад ми мовчали. Я вже трохи охолола й зрозуміла, що виплеснула на Беннета весь свій гнів й стурбованість, що накопичилась за день. Та шкода його не було, він нічим не кращий. От зараз доберусь додому й вилечу з цієї машини подалі від цього нахаби.

Коли машина зупиняється, я навіть не прощаюсь, виходжу з машини й гучно закриваю за собою дверцята. Йду навіть не обертаючись. Коли заходжу в вестибюль натискаю кнопку ліфта, чекаю. Та коли чую позаду кроки, обертаюсь. Беннет прямує до мене.

- Що ти тут забув? – грізно питаю, - цього разу ніяких поцілунків.

- Як скажеш, принцесо, - роздратовано промовляє.

- Не треба мене проводжати!

- Ти в мене піджак брала минулого разу. – промовляє більш спокійно, - не хочеш повернути?

- Знайшов час! – обурююсь.

Двері ліфта відчиняються й ми заходимо всередину. Беннет опиняється ближче до панелі керування й тягнеться щоб натиснути поверх.

- П’ятий, - суворо промовляю.

- Я пам’ятаю, - його тон неприємний.

Ми піднімаємось й прямуємо до квартири мовчки. В напруженій тиші я відкриваю двері квартири. Коли заходимо всередину, Беннет залишається біля дверей, а я прямую в кімнату шукати піджак. Знаходжу його й повертаюсь в коридор.

Ви ж не думаєте, що цей вечір просто так закінчиться???)))))) 

Продовження вже завтра)