Люко Дашвар - #Галябезголови

Тоді хочу запросити на каву он того дядечка! — мовила з викликом, вказала на одноногого Толю Сулиму, що дибав собі вулицею на милицях. Уп’ялася поглядом в ошелешеного Сашка. — Чого мовчиш? Є проблема? Комплексуєш пити каву із калікою? — завелася. — То, може, і мене не варто було запрошувати? Я ж не надала тобі довідку, що здорова! А може, я хвора? Заразна! А у нас в країні гидують хворими! Бачити і чути про них не хочуть, наче від того суспільство здоровішим стає! Ти теж такий? Проти, щоби я дядечка запросила?

— Чого би я був проти? Той дядечко — мій тато! — відказав Сашко. Махнув Толі Сулимі. — Тату, привіт! — узяв Галю за руку, повів назустріч батькові.

Чорнобай не бачив, як на очах Галі з’явилися сльози, ноги стали ватяними. Йшла назустріч одноногому та із приголомшливою вдячністю дивилася на Сашка.

Чорнобай не знав, та й Сашко з Галею не знали, що у цю саму мить у затишному вагоні, переобладнаному на кав’ярню, Лєна Гвоздовська зайшла за барну стійку, де Валя Хитрук ворожив над приготуванням кави, міцно вхопила хазяїна кав’ярні за руку, мовила тихо, але гранично твердо:

— Валю, якщо зараз ти пустиш Сашка Сулиму з тією прибацаною і калікою до себе на каву, то присягаюся: зроблю все, щоб нормальні люди обходили твою кав’ярню стороною. Ти мене зрозумів? У мене є гарні знайомі у СЕС! Прикриють твою кав’ярню, і впливова бабця не допоможе! Вибирати тобі!

Валентину Хитруку вибирати не довелося, хвала Господу, бо каліка Толя Сулима кави не пив, натомість умів заварювати цілющі чаї, а не тільки горілку дудлити, тому трійця подибала в бік його міцної хати. Лєна Гвоздовська вийшла на поріг кав’ярні, недобре подивилася услід: каліка вчепився у милиці, Сашко — у велосипед, який тягнув за собою, і лише приїжджа хижачка, яка заплювала затятівським жінкам очі, сунула, притиснувши руки до грудей. Наче вже у труні лежала.

— Що ця козлиха собі думає? Що отак просто буде нашим хлопцям мізки морочити? — розізлилася медсестра. — Погано вона мене знає! — дістала мобільний, набрала номер Анки Сулими. — Тьоть Аню, ви у банку? Можна, зайду до вас на хвилинку? Порадитися хочу!

Добре, що Чорнобай того не чув…

Врешті дістався бази і застав пані Хитрук у паніці: за два тижні у «Леваді» відкривається новий сезон. Всі шале заброньовані, першим гостям, які приїжджають першого квітня, «Левада» завжди обіцяє приголомшливі сюрпризи, і так було щороку!

— Зараз гості теж чекають, що ми їх здивуємо! І ми їм те навіть обіцяли! — бідкалася. — Але ви і досі не затвердили презентаційний бюджет, Андрію Івановичу! Не розглянули пропозиції щодо запрошених зірок, аніматорів, нові програми організації дозвілля й ековідпочинку!

— Зараз усе затвердимо, Казимиро Теодорівно, — Чорнобай спробував зосередитися на роботі, яка останні п’ять років не просто приносила задоволення, а й стала сенсом життя. Та з появою у його домі тоненької дівчини щось зламалося. Захват творення, який перекривав усі недоліки нового бізнесу Чорнобая, спроба створити свій власний, непідвладний зовнішнім негативним соціальним впливам світ під назвою «Левада», де будь-хто почувається вільним і щасливим, раптом зменшилися до мізеру, втратили вагу і значущість. «Який сенс створювати прихистки, де відпочиває душа, коли не маю сили допомогти зцілитися одній-єдиній дівчинці?» — думав, гнав від себе цю думку, щоби хоч якось рухати далі справу, якій віддав п’ять років життя.

— Зараз усе затвердимо! — повторив.

Слухав розмірковування Казидорівни: що непогано би влаштувати пишне відкриття зі співами запрошених зірок, фуршетом і феєрверком, урізноманітнити розваги, зробивши їх полярними.

— Полярними? Що маєте на увазі? — врешті підключився.

— І комфортними, які проходять у теплі і затишку. Турнір із покеру, наприклад. І екстремальними! Охота на «лисиць», до речі, знову стає популярною, хоча й у дещо зміненому вигляді. Скоріше схожа на пейнтбол, але то дрібниці.

— Ще щось маєте?

Казидорівна теж вкладала у роботу душу, тому мала безліч цікавих ідей. Відкрила ноутбук, продемонструвала з десяток файлів з варіантами програм і розваг.

— Все переслала вам на пошту, — пояснила. — Скоріше обирайте, бо для реалізації будь-якої ідеї потрібен час, а у вас його немає.

— Про час — краще не треба! — відрізав Чорнобай. — Ніхто не знає, скільки у нього часу лишилося!

— Тим більше, не варто гаяти його задурно, — не здавалася Казидорівна.

— Добре. Я… з Галею пораджуся і прийму рішення, — відповів Чорнобай і аж збудився: як же він раніше не допетрав! Треба долучити Галю до творчої роботи у «Леваді». Аж усміхнувся Казидорівні і тільки тепер відмітив, як приголомшено дивиться на нього зазвичай стримана стара пані. Та ошелешеного погляду було замало для того, аби Андрій Іванович Чорнобай вивертав перед Казидорівною душу.

Залишив управляючу продовжувати підготовку до відкриття в «Леваді» нового сезону, хотів було зачинитися у своєму будиночку, аби там передивитися пропозиції, та знову застряг біля озера. А чому? Не знав! Усівся на повалене дерево, поклав на коліна відкритий ноут. Порожніми очима дивився на файли, бо думав… про Галю.

Відтоді як Чорнобай лишив невістку з Сашком Сулимою посеред вулиці імені Корочуна, пройшло вже зо дві години. І де вона зараз? «Дарма я довірив Галю Сашкові! Вона така… нестабільна: будь-яка дурня може на думку спасти. І як дізнатися, де вони зараз? У Галі якщо і є мобільний, то я його номера не знаю! Сашка — теж! Чи Ані зателефонувати? Хай би повідомила номер сина…» — розмірковував. Згадав про Анку, аж зітхнув: незручно до банкірші звертатися, бо якось забув, що вона взагалі є на білому світі.

— Казимиро Теодорівно, — знову управляюча згодилася. — Знайдіть мені номер мобільного Сашка Сулими. Чи просто розшукайте хлопця. Мені з ним поговорити треба.

— А що його шукати?! Он він! — відповіла Казидорівна. Вказала в бік лісової дороги, яка вела від Затятового до «Левади».

Чорнобай озирнувся: дивна картинка, наче з кіно! Ґрунтовою стежиною до бази відпочинку йшов Сашко Сулима, двома руками тримав кермо велосипеда, який котив поруч із собою, а на багажнику велосипеда бочком, як вершниця на коні, сиділа Галя.

Галя так гнівалася на себе, що сил підтримувати з Сашком розмову не лишилося. Демонстративний протест проти допомоги Чорнобаєві вилився у майже двогодинне блукання вулицями Затятового, випробування привітністю Сашка і його батька, колючими поглядами затятівських жінок, гарячим трав’яним чаєм, який хотілося бовтати у