Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Розділ 23

Нервово ходжу кабінетом від стіни до стіни. Кадір терпляче сидить у кріслі біля каміна. Мовчить. Не квапить. Тільки поблискує чорними оніксовими очима, немов хижак, що причаївся в засідці. І я мовчу. Поки що не знаю з чого почати.

― Не дивись так! ― Не витримую.

― Як так? ― Задирає брову.

― Немов усе знаєш.

― Нічого я не знаю, ― похитує головою. ― Просто впевнений, твоє занепокоєння і виїденого яйця не варте. Люди схильні сильно перебільшувати проблеми.

Зупиняюся і похмуро дивлюся на нього.

― Сівард живий.

Схвильовано кусаю губи.

― Це ж чудово? ― Запитує друг. ― Чи ні?

― Він більше не мій чоловік… ― ігнорую питання і коротко, але в подробицях переказую все, що сталося в Адовіні.

― Так ось… ― переводжу подих. ― Якщо в нас все вийде, ти згоден зі мною одружитися?

Очі Кадіра стають розміром із блюдце.

― Люба, я за тобою готовий хоч на край світу, ти ж знаєш. Люблю тебе щиро та безмежно. Але чи ти впевнена, що це правильно? Може все-таки із Сівардом щось вийде?

Глибоко зітхаю і підводжу погляд у стелю. Повітря в грудях розпирає ниючим болем.

― Кадір, я тобі повинна ще дещо розповісти. Ти мені став ближчим за рідних. Ближче за батька та брата… ― мій голос тремтить. ― Але це має залишитись між нами.

Друг подається вперед. Підходжу ближче. Завмираю. Нервово заламую руки. Ні. Я не боюся бути з ним відвертою. Знаю, Кадір не зрадить. Між нами існує певний зв'язок. Сильний. Близький. Споріднений. Ми ніби вже давно знаємо один одного не один рік.

Присідаю прямо на пухнастий килим біля його крісла і, притулившись спиною, схиляю голову на підлокітник.

― Що ти знаєш про інші світи, любий друже? ― Починаю я. ― Про подорожі між ними? Про переселення душ?

― Цікаві теми ти вибрала, ― гмикає у відповідь.

Знизую плечима.

― Знаю мало. Лише легенди. Фактів, що підтверджують існування паралельних світів, населених розумними істотами, немає. Лише дурними кровожерливими тварюками, які на Півночі іноді прориваються крізь бар’єр, роблячи набіги, руйнуючи все на своєму шляху і безжально вбиваючи...

― Але й не спростовують… ― уточнюю.

Швидше відчуваю, ніж бачу кивок.

― А на рахунок переселення…

― Ну, тут трохи більше… Але так само розмито… Є свідчення, що одного разу в якийсь момент люди після різних травм і хвороб прокидалися з новими знаннями, спогадами та навичками. Дехто навіть розмовляв іншими мовами…

Задумливо закушую губу. Це все дуже нагадує мою ситуацію. Дуже. Значить, не одна я така... Щобільше, на Землі доводилося мені не раз у різних "жовтих" газетках зустрічати аналогічні статті про людей, які повернулися з того світу і стверджують, що вони стали зовсім іншими...

― Кадір… ― повільно вимовляю. А в самої волосся на голові стає дибки від страху ― як друг сприйме може несподіване зізнання. Може теж, як Фріра, захоче дух Бруніра вигнати. Але приховувати більше не можу. Тому заплющую очі для сміливості й випалюю: ― Я з іншого світу. Мене звуть Кася. І я не знаю, наскільки прихильно поставиться Сівард Кіндлоу, дізнавшись про такий дефект його майбутньої дружини.

Хай буде, що буде.

― Ось як? ― тільки й каже Кадір.

Ми ненадовго замовкаємо. Зрештою, я наважуюсь поглянути на нього. Й зустрічаю умиротворений спокійний погляд:

― Це все, що тебе лякає у заміжжі з чаклуном? ― питає, схиливши голову набік.

Спокійний тон друга дивує. Але й подає надію. Ми майже рівні. Двоє вигнанців у цьому світі, які знайшли один одного.

― Ні, ― хитаю головою. ― Мені поруч потрібен хтось, на кого я можу покластися, кому можу довіряти... Хто сприйматиме мене як рівну. На менше я не згодна. А він, не думаю, що зможе. Це не в його характері. Ми просто ламатимемо один одного. Виносити мізки. Підлаштовувати під себе. Ліпити того, ким не є. Мучити... Це буде катування, а не життя. Навіщо?

Знову зітхаю ... Опускаю очі й заходжуся водить пальцем на візерунку на поділі спідниці, щоб вгамувати нервове тремтіння в пальцях. Все добре, Кассі, все вже добре.

― Ти остаточно вирішила?

― Так, ― твердо киваю. ― Він мене не знає. Мого характеру, моєї особистості. Повівся на зовнішність... На обгортку. Його зачепила моя відмова… Як і будь-якого чоловіка… Ефект мисливця та здобичі. Я йому не потрібна. Йому потрібний трофей. Ми одружимося з тобою. А якщо ти знайдеш ту, до якої потягнешся душею, то без проблем дам тобі розлучення. Мені головне відвадити своїх залицяльників. Принаймні ми маємо рік.

― Добре Кассі. Можеш покластися на мене. Для тебе я дістану зірку з неба.

Розвернувшись, заглядаю у вічі друга.

― Але? ― Відчуваю, що думка не закінчена.

― Без “але”, люба. Я просто хочу, щоб ми з тобою колись потім, спробували пошукати моїх рідних… ― пильно дивиться мені у вічі Кадір. ― До мене почали повертатися невиразні спогади. Вони здебільшого з дитинства. На мою думку, в них я бачу маму, братів, сестер... Дуже туманно. Все ніби серпанком вкрите.

Беру його за руку і міцно стискаю.

― Міг і не питати. Звичайно, ми у всьому розберемося! ― Впевнено вимовляю.

Полегшено посміхається у відповідь.

― А тепер розкажи мені трохи про свій світ… Кася...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍