Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

23.2

***

Розходимося далеко за північ. Мої неймовірні розповіді про технічний світ Кадір сприймає, як дивовижні казки, і слухає, немов дитина, широко розплющивши очі й підперши рукою підборіддя.

Й сплю я, нарешті, у своєму ліжку на знайомих пахнучих лавандою лляних простирадлах, солодко і безпробудно до ранку, вперше за довгий час відчувши себе в безпеці. І це попри те, що вранці на мене чекає вже нове випробування.

Вчора домочадці не стали вихвалятися своїми досягненнями, але після сніданку одразу ж повели до комори.

На заскленому сірим сукном підлозі лежать скручені в рулони килими. Їх не багато. Усього три. Але це непогано. Три килими за трохи більш як два тижні.

Виносимо їх на задній двір і розвішуємо на спеціально пристосованих для цього збитих буквою "П" міцних жердинах.

― Їх треба підстригти, ― проводжу рукою по нерівній поверхні ворсу.

Поруч хихикає Лоїл, маленький син Фріри.

― Як баранчика підстригти?

― Так, як баранчик, ― сміюся.

Присідаю навпочіпки перед малюком.

― Кожна ворсинка має бути рівною. Однаковою. Щоб килим здавався суцільним. Пухнастим. Начебто це зовсім не шерсть, а зелені пагорби. І квітучий верес. Справжнісінький. А там… Бачиш? Пасуться конячки. І маленьке лоша, зовсім як ти. Тоненько ірже... Зве свою маму.

― Я чую його Кассі, ― широко розкривши оченята, шепоче Лоїл. ― Я правда його чую.

― І я, ― насилу видавлюю, спостерігаючи, як від моїх дотиків табун, ніби живий рухається насичено-зеленим полем.

Це звичайно ілюзія. Тварини на місці. Але від найменших рухів ниток їхні ноги наче справді рухаються.

― Живі картинки, ― захоплено пищить хлопчик.

— Вони, безумовно, припадуть до душі нашим моренайцям, леді Касія, — оголошує скрипучим голосом мати Фріри, Чоульфа. Вони таки переїхали до маєтку, і тепер живуть всі разом у одній із кімнат.Чоульфа доглядає Лоїла, поки дочка зайнята роботою по будинку. Навіть із таким мінімальним господарством, ніхто у нас не сидить без діла.

Другий килим — безкрайня пустеля. Бархани. Жовте розпечене сонце. І караван. Верблюди, погоничі. На самому обрії. Майже чорні. Маленькі, як мурахи. Від цього килима випромінюється жар, що палить, та спека. І розгорнувши його, мене ніби обдає гарячим вітром, а на губах залишається присмак піску. Я навіть проводжу по них долонею, але звичайно ж нічого такого не відчуваю.

Цей ескіз, відчайдушно соромлячись, попросив мене намалювати Кадір. Тоді його пам'ять була лише суцільною чорною прірвою. І тільки образ неосяжної пустелі відлунював у серці незрозумілою забутою тугою.

Третій ― прохолодний ліс. Гуркотливий прозорий струмок. Козуля, що схилилася до води. Пальці пробігають камінчиками на дні. Я чую плескіт хвиль, шелест листя. Гарно. Умиротворююче.

Під ложечкою відгукується легким поштовхом магія джерела. Прикладаю руку до живота та посміхаюся.

― Дякую, ― промовляю подумки.

Впевнена, наша робота матиме успіх. Головне знайти тепер покупця.

До наступної неділі можна встигнути зробити ще один килим.

А в останню неділю останнього тижня кожного місяця проходить великий приморський ярмарок, що славиться на всю країну.

З одного боку в Моренай привезуть товари не тільки з найближчих околиць, моренайські купці також намагатимуться підгадати прибуття своїх суден з чужоземними товарами, і конкурентів у нас побільшає. Але з іншого ― покупців теж буде набагато більше. З тих самих заморських країв.

Про одне тільки шкодую. Що товару ми мало. Чотири килими це все ж ні про що. Хіба що репутацію собі заробити, та про наступні замовлення домовитися.

Дні, що залишилися, витрачаю на розробку ескізу, нанесення його на сітку ― благо вони вже є в наявності ― і власне виготовлення самого килима. Тут мені допомагає Кадір. Все ж таки площа велика, самій не впоратися.

Протягую нитки гачком, ретельно підбираючи всілякі відтінки рожевого. Мені потрібно, щоб квіти виглядали справжніми. Щоб побачивши ніжні бутони, хотілося простягнути руку, доторкнутися до них, відчути аромат, приголубити шовковисті пелюстки.

Робота важка, але я починаю отримувати від неї щиру насолоду. Бачити, як під твоїми пальцями з обрізків ниток народжується щось більше: блакитне небо, хвилі, що спінилися, полохлива козуля або тендітна квітка, незрівнянно.

Вже беручи до рук черговий моток вовни, я відчуваю, що з нього вийде. Розстеляючи на столі сувій і накидуючи малюнок, знаю, що отримаю. Ці картини у мене в голові, і вони не дають спокою. Живуть своїм життям, просяться назовні, наче знають, коли і до кого мають прийти.

Розпрямляюся і сідаю на п'яти. Тру, онімілий поперек. Останній стібок зроблено. Залишилося завтра тільки підстригти, підшити краї, випрати, висушити й можна вже на продаж.

Поруч втомлено потягується Кадір. Позіхає, прикриваючи долонею рота.

Не стримавшись, повторюю за ним. Потім із задоволенням розглядаю нашу роботу.

Гарний доглянутий садок. Темно-зелене листя дерев. Ажурна дерев'яна альтанка, ніби створена для побачень, і два рожеві кущі, усипані ніжними напіврозкритими бутонами.

Підіймаю очі й зустрічаюся поглядом з Кадіром. Він також задоволений нашою останньою роботою.

Поштова скринька раптово човгає. Здригаюсь від несподіванки. Пам'ятаю, минулого разу нічого доброго послання не віщувало. Ми теж робили килим. І так само були сповнені оптимізму. Думали ― ось він вихід, світло наприкінці тунелю…

― Кас? ― задирає одну брову.

Зітхнувши, похитую головою. Брати листа не хочеться. Тягнути теж. Відтягувати неминуче ― це як робити харакірі тупим мечем.

Крекчучи, підводжуся ― онімів не лише поперек, а й ноги ― і йду забирати листа.

Але відкривши конверт і пробігши очима списані рядки шоковано завмираю.

― Кас! Касі! ― схвильовано гукає Кадір, так і не дочекавшись хоч якогось пояснення. ― Від кого це?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍