Ілларіон Павлюк - Білий попіл

На розстані виднілася сотникова коляска. Саме та, що ми її намірилися викрасти.

— Скільки часу минуло? — запитав я в мами пошепки. — Невже година?

— Може, — непевно прошепотіла вона.

У місячнім світлі коляску було добре видно, та розібрати, чи є хто всередині, було неможливо. Поруч — нікого. Тиша. Коні спокійно стригли вухами.

— Щось не так, — сказав я мамі на вухо. — Стійте тут.

Вона налякано вчепилась за мою руку і так само тихо мовила:

— Не пущу!

Я легенько прибрав її руку.

— Тільки гляну… Я обережно.

Дуже тихо, вздовж чагарів, я пройшов узбіччям до перехрестя. До коляски лишалося метрів десять. Присів і знову оглянув екіпаж. Копита обох коней, запряжених у коляску, були обмотані ганчірками, як і планував Котелок! Та все ж таки — щось було не так.

Я обернувся, щоб поглянути, як там мама. Вона стояла, схилившись на невеличке деревце, і помітити її з дороги було нелегко.

Тоді я знову оглянув коляску й ретельно роззирнувся довкруг. І тут завважив трохи далі на дорозі, у напрямку маєтку, якийсь темний предмет… На мить мені здалося, що це кіт чи, може, їжак. Та предмет був геть нерухомий. Я придивився. Не розібрати… Але те, що він отак лежав посеред дороги, — було дивно… Я сторожко ступив кілька кроків до розстані, не зводячи з того предмета очей. Потім іще кілька… І нарешті розгледів. Це був Олесів капелюх! Я здригнувся й мерщій повернув назад…

Мами біля деревця не було.

Я напружено вслухався в навколишню тишу. Трохи пройшов у бік кладовища й тихо гукнув:

— Мамо…

Тиша. Озираюся. Нікого. Вертаюся до деревця, біля якого її покинув. Намагаюся щось роздивитися в темних кущах та між деревами, але місячне сяйво, що чудово освітлювало дорогу, перетворило ліс на пласку чорну стіну. Мами немає.

Тепер і віслюк би зрозумів, що я в пастці. Навряд чи був сенс тікати, навіть якби я наважився кинути маму напризволяще… Озирнувшись, я підняв руки, щоб їх було добре видно здаля, і пішов до коляски.

Поруч з екіпажем, як і досі, жодної душі. Я підходжу до смирних коней і обертаюся з піднятими над головою руками.

— Відпустіть її! — кажу голосно. — Хоч би хто ви були, — вам потрібен я!

— Поклади зброю на землю!

Голос пролунав просто в мене за спиною. Обернувся. У тіні під піднятим верхом коляски щось заворушилося, і в срібному світлі постав, підвівшись із сидіння, сотник Засуха з пістолем у руці.

— Зброї в мене, правду кажучи, не густо… — я жбурнув на дорогу батіг і розстібнув камзол, — аби показати, що не ховаю нічого за пазухою.

Сотник коротко свиснув. З кущів при дорозі показалися якісь люди. Один з них був здоровенний, — я відразу впізнав камердинера Теслю. Він тримав Настю, притиснувши ліктем її шию. В іншій його руці був ніж. На дорозі, з боку кладовища, я побачив маму — її вели двоє. Котелка виштовхав на дорогу вусатий єгер, приставивши йому до спини пістоль.

— Дорого нам обійшлося твоє розслідування, — сказав сотник. — Стількох людей тут споконвіку не вбивали.

— Це вони — вбивці! — я вказав рукою на камердинера та єгеря. — Вони зарізали шинкаря, через них зірвалися з кручі Марко та Семен! І вони ж таки намагалися вбити й мене!

— Брешеш, — спокійно сказав сотник. — Я добре знаю, як усе було. І в шинку, і на дорозі. А що ці двоє намагалися тебе порішити — так вони виконували наказ.

— Ваш? — здивувався я.

— Ні. Моєї жінки. Та хто може осудити матір, яка втратила єдине своє дитя?!

— Я не вбивав вашу дочку! — вигукнув я.

Запала тиша. Зблиснули сотникові зуби, — він хижо посміхнувся.

— Згадав, значить… — тихо сказав він. — Ну, здрастуй, Хомо.

Сотник кивнув комусь за моєю спиною, і мені на голову накинули мішковину. Я скинув руки, намагаючись випручатися, та мені враз сильно зацідили в обличчя. Останнє, що пам’ятаю, — розпачливий мамин крик.

Розділ 21

Мені було років із десять. Навряд чи менше — бо дуже добре запам’ятав ту розмову.

Батько з мамою сварилися. Я був на подвір’ї, тому не відразу це збагнув. Воював із кропивою, і палка в моїй руці перетворилася на багряний од крові меч. Ворогів було багацько, та ніщо не могло спинити завзятого воїна, адже, як завжди в дитинстві, мене надихала віра у власну непереможність. Кропива боягузливо принишкла на вершині невеликого горба перед нашою хатою. Вона покладалася на чисельну перевагу і на те, що знизу її буде важче дістати. Смак крові п’янив, і я кинувся у вирішальну атаку, нехтуючи небезпекою.

Аж раптом почув батьків голос із хати. Він щось викрикнув. Мені здається, це були слова: «Я сказав, не можна!». Або: «Так не можна!».

Я побіг до хати, кинувши палку, яка ще мить тому була мечем. Спершу хотів постукатися у вікно й закричати: «Що сталося?» Та в останню мить почув, як голосно й дуже серйозно батько щось виказує мамі. І не наважився. Дивився й слухав, намагаючись збагнути, що коїться. Адже батько ніколи в житті не кричав на маму — до цієї миті.

— Не можна зрікатися всього доброго, у що віриш! Навіть заради порятунку життя!

— Не зрікайся! — казала мама. — Вір собі в душі, у що хочеш! Просто приймемо ці обряди, щоб захистити себе!

— Зняти хрестик? Завісити ікони? Не служити в церкві? Що ще вони вимагатимуть?

— Ти сам казав, що істинна віра — в серці! А біла неміч — уже в Києві, то скоро й сюди вернеться!

— Холера! — він стукнув долонею по столу, викрикнувши це слово. — По всьому світові цю хворобу називають холерою! Тільки Анна називає білою неміччю, щоб ми всі тут вірили в демона, який вийшов із пекла!

— Нехай холера! Але уяви собі, що тут почнеться, якщо знову хворітимуть люди! Уяви, що хтось умер, попри всі ці білі кола. І тільки ми — сім’я відступників, яких жодного разу не бачили в чергах по живу воду, — не хворіємо! На кого вони зганятимуть свою лють?! Кого, як не нас, Анна в усьому обвинуватить?!

Батько трохи помовчав, потім тихо сказав:

— Я не думаю, що до цього дійде.

— А я думаю, що коли дійде — пізно буде! — тепер уже мати кричала на батька, і мені хотілося плакати. — Коли на наше подвір’я увірветься натовп шаленців зі смолоскипами, вже нічого не вдасться виправити! Зате можна запобігти цьому зараз!

— Та як ти не розумієш! — він знову зірвався на крик. — Якщо люди побачать, що Анні вдалося зламати навіть священика, в них більше не лишиться жодних причин для сумнівів! Жодних!

— То хай їм грець! Це їхній вибір! А я зараз кажу про нас! Про нашу дитину! А ти ладен пожертвувати нами заради своєї впертості!

— Пожертвувати?! — вигукнув він.

Наступної миті батько, зціпивши зуби, роздратовано схопив зі столу глиняний кухоль і намірився пожбурити його в стіну. Я вже приготувався почути звук битого череп’я й причаївся, затиснувши долонями вуха, бо ніколи ще не бачив тата в такому стані. Мені було лячно. Та він передумав. Поставив кухоль на стіл, хоч це й вартувало йому неабияких зусиль. Потім сказав повільно і тихо.

— Послухай мене, Оксано… Упертість — це одне, а віра — то інше. Але я… Може, я не найкращий християнин… Та я ніколи не пожертвую вами заради віри! І тим більше — через упертість. А що стосується