Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

і стала голосувати. Мене підібрав хлопець на мотоциклі й привіз сюди… Знаєш, ти б не ліз до мене з цими розпитуваннями. Нудить. Ну навіщо ти зателефонував їм? Я ж просила…

– А скільки це могло тривати? Твої батьки місця собі не знаходять. Ти що – так і сиділа б на дачі? Марто, вислухай мене уважно!

– Ну? Чого тобі? – Вона насторожено поглянула спідлоба.

– Все набагато гірше, ніж тобі здається. Річ у тім, що того вечора, коли ви з Валентином попливли й не повернулись, у батька з кабінету зникли гроші. Сума досить велика. – Він вирішив промовчати про пістолет. – Батько не зупиниться, доки не знайде винуватця й не поверне все до копійки. Будь певна.

– А мені що? – Марта знизала плечима й раптом упритул глянула на Родіона. – Має право. Хочеш знати, хто це зробив? Я. Це я взяла ті три тисячі сто баксів. От, візьми, поверни це своєму татусеві…– Виловивши з кишені зелену сотню, вона сунула її Родіонові.– Решта у твого дядечка.

– У Валентина? – сторопів Родіон.

– Так. Я йому віддала.

– Навіщо?!

– Щоб він остаточно згинув. Зник. Із нашого… із мого життя.

– І він узяв? – Родіон, не дивлячись, сунув купюру в карман джинсів.

– Ще б пак! Я, здається, чітко пояснила: йому більше нема чого робити в нашому домі. Що ти витріщився, наче гадюку побачив? Я була при своєму розумі й контролювала кожен крок.

– А пістолет тобі навіщо знадобився? – не витримав Родіон. – Що за фігня, Марто?

– Ти нічого не розумієш… – спалахнула вона, але Родіон миттєво перебив:

– Він живий?

– А що з ним станеться, із твоїм родичем, – посміхнулася Марта. – Живіший за всіх живих.

– Що ти зробила з пістолетом?

– Нічого. Викинула. Жбурнула в кущі, коли він пішов… А ти взагалі в курсі, що ніяка я тобі не сестра?

– О боже! – застогнав він. – Що за сміття у тебе в голові?

– Отже, й тобі нічого не сказали? Тоді повідомляю: виявляється, мене вдочерили у три з половиною місяці. Твоя тітка Олександра та її чоловік. Тобто вони зовсім і не батьки мені… Тепер розумієш, чому я не хочу їх бачити? А то заладив: додому, додому…

– Не хочу я розуміти! – обурився Родіон. – Бачила б ти їх обох зараз! Поводишся, як соплячка. Тримай при собі ці свої образи, тобі не п’ять років. І годі з мене – пристебни ремінь і помовч…

У місті він навідріз відмовився піднятися нагору разом із Мартою, знов-таки пославшись на невідкладні справи.

Перед дверима квартири Марта на мить завагалась, але все-таки подзвонила. Щойно двері відчинились і до неї кинулася розпатлана жінка з палаючим обличчям і рештками помади на міцно стиснутих губах, – напружилась, як струна. Слова пролунали ті самі, очікувані:

– Ну що ж ти з нами робиш?!

– Не торкайтесь мене! – різко промовила Марта. – Не підходьте до мене!

Олександра застигла. Потім безпомічно поглянула на чоловіка.

– Мартусю! – Федоров простяг руку, очі як у хворого басет-хаунда. – Заспокойся, дитинко! Усе гаразд, ти знайшлася. Чому ти одразу не зателефонувала?

– У мене не було телефону… – На мить їй стало жаль Федорова, а його питання дивним чином заспокоїло її.

– Що трапилося? – не витримавши, Олександра схопила Марту за плечі і з силою струснула. – Куди ви з Валентином пропали? Відповідай негайно, я не можу більше чекати – мені давно час на роботу… На відміну від тебе, я принаймні знаю, що таке відповідальність!

– Дай мені спокій!

– Добре. – Олександра прибрала руки й відступила до дверей. – Увечері поговоримо. Але не надумай зникнути до мого повернення. А поки що єдине питання: де мій брат?

– Звідки я знаю? У нього запитайте…

– Що значить – запитайте, якщо його немає?

– Теж мені лихо… – пирхнула Марта. – Може, я все-таки зайду? І поверніть телефон, я маю зателефонувати тренерові.

Щойно дочка зникла у своїй кімнаті, Олександра промовила:

– Сергію, прошу тебе – не випускай її з дому і постарайся з’ясувати, що все-таки трапилося. Я нічого не розумію… Валик удома не з’явився, його мобільний не відповідає, телефонів його начальства я не знаю. Може, ти все-таки з’ясуєш, як зв’язатися з цією… як її, чорт… службою пасажирських перевезень. Або з резервом провідників. Там повинні точно знати, чи на роботі він. Прошу тебе!

– Ну, припустімо, зв’яжусь. І що я їм скажу? – Федоров цієї хвилини думав зовсім про інше. – Пропав такий-то? А що, як він повернувся в місто й спокійно собі подався в рейс, як і збирався?

– У нього денний поїзд. Він би обов’язково з’явився вдома.

– Мусимо мати терпіння. Марта ж бо знайшлася. Навіщо зчиняти галас? Тим більше що в міліції лежить заява на його розшук.

– Добре, – видихнула Олександра. – Я зателефоную тобі вдень, коли трохи розвантажуся. Мобільник Марти в кухні на полиці.

Федоров замкнув двері й перед тим, як віднести телефон дочці, набрав номер Гаврюшенка, щоб повідомити про новину. Вони коротко поговорили, і Сергієві було сказано негайно вирушати до райвідділу й забрати обидві заяви.

– А як же Валентин? Він же дотепер не з’явився!

Подумавши, Гаврюшенко запитав:

– Що каже дочка?

– Поки нічого, Льошо, – відповів Федоров. – Вона дивна якась повернулася…

– Все одно першу заяву на розшук необхідно анулювати. Дівчинка повернулася, я радий, що все обійшлося, – мовив Гаврюшенко. – Що стосується Валентина Смагіна… Він дорослий чоловік, у нього є близькі родичі – сестра й брат. Тепер це їхня проблема. Ти, Сергію, придивися до дівчинки. Спробуй її розговорити.

Федоров тільки зітхнув. Квапливо викурив сигарету, ковтнув води й рушив до Марти. Двері її кімнати виявилися замкненими зсередини. Він обережно постукав, і коли до нього долинуло дещо дивне «хто там?», серце несподівано впало кудись, немов зачувши лихо.

– Це я, Марто! Відімкни, будь ласка. Ти просила телефон.

Вона постала на порозі босоніж, у куцій старій майці. Плечі міцні, смагляві, навіть на вигляд гарячі, обличчя відчужене, змарніле. Різко простягла руку по мобільник, немов зібралася відразу затріснути двері.

– Поговорімо? – Федоров спробував вичавити усмішку.

Це був старий прийом. Колись діяв.

– Про що? – байдуже запитала вона.

– Що з