Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

class="p1">– Твою мать! Де ж ви його… – смикнувся Смагін. Простяг руку до пістолета, але слідчий моментально прибрав знахідку.

– Потім, потім, не поспішайте… – мовив він, підхоплюючи мішок із пледом. – А це теж ваш?

– Наш. Однозначно.

Слідчий кивнув – мовляв, інакше й бути не могло.

– Добре. Зараз я перемовлюся з нашою співробітницею, потім обговоримо деталі. Де вона зараз?

Смагін коротко мотнув головою в бік будинку.

Гусельникова сиділа з чашкою кави за столом у кутку тераси, не відриваючись від ноутбука, до якого була підключена фотокамера.

Дроб прошаркав прямо до столу, кинув: – Савелію Максимовичу, залиште нас хвилин на п’ятнадцять віч-на-віч… Погляньте, Евеліно, що тут у нас.

Жінка знизала плечима, відставила чашку та, озброївшись пінцетом, узялася звільняти браунінг від поліетиленової плівки. Потім почаклувала: нанесла м’яким пензлем на руків’я «бебі» золотавий порошок, здула зайве й узялася за камеру. Через хвилину на моніторі висвітилися три цілком виразні відбитки.

– Непогано читаються, – низьким, хрипкуватим голосом мовила вона. – І що характерно: ті самі, що й у кабінеті.

Дроб, який уже вмостився в пластиковому кріслі, подався вперед. Кинув на стіл пакетик з гільзою та кулькою.

– Ну, Олегу Степановичу, ви ж у курсі – я не трасолог. Чітко можу сказати тільки те, що до пострілу вони становили один патрон…

– І останнє: походження плями. Оцієї.

Слідчий витрусив плед на викладену кахлями підлогу, розгорнув.

– Ну, це… – жінка потягнула носом і трохи поморщилася. – Вино червоне, напівсухе, судячи з інтенсивності забарвлення – імпортне. Не бозна-що.

– Як і припускалось, – усміхнувся Дроб.

Потім старший слідчий піднявся в кабінет, де нетерпляче походжав з кутка в куток господар.

– Сідайте, Олегу Степановичу! – похмуро мовив полковник.

– Дякую. – Дроб опустився на банкетку, обтягнуту замшею. – Я, Савелію Максимовичу, через обмеженість своїх повноважень викладу тільки факти. А ви вже самі вирішуйте, як ними розпорядитися. Про те саме мене просило й начальство. На даний момент ми маємо таку інформацію. Щодо кабінету: там зафіксовано фрагменти й відбитки кількох осіб різного ступеня збереженості…

– Це як розуміти? – підняв брову Смагін.

– Кажучи по-людськи, в тих місцях, які нас цікавили, виявлено ваші власні «пальчики». Їх більшість. Друга група – відбитки молодого чоловіка…

– То Родіон, – перебив полковник. – Син.

– Вони є на збройовій шафі в ділянці замкової шпарини, на ложі однієї з рушниць, а також на нижній поверхні кришки письмового столу – там, де ви зберігаєте ключ. Практично там само є відбитки особи жіночої статі, досить високої, років тринадцяти-п’ятнадцяти. Вони частково перекривають більшість інших. А це означає, що в неділю, у другій половині дня, ваша племінниця побувала тут, наслідивши, зокрема, і всередині збройової шафи.

Смагін мовчки слухав. На його широкому чолі, вкритому дрібним бісером поту, туго пульсувала вена.

– Є відбитки ще однієї жінки, – продовжив Дроб. – Років двадцяти п’яти. Але зброї та шухляд письмового столу вона не торкалася. Перебування вашого молодшого брата в кабінеті також поки що під сумнівом…

– Так, – важко кинув Смагін. – Отже, Марта знала…

– Що стосується факту зникнення ваших родичів, – заквапився слідчий, – це справа сімейна, внутрішня. Геннадія Івановича я поінформую.

Дроб розвів руками й підвівся з банкетки, всім виглядом показуючи, що більше ні в що втручатися не має наміру. Він уже випливав з кабінету, коли його зненацька зупинили.

– Олегу Степановичу! – Голос полковника звучав так, наче йому ледве вдається ворушити щелепами. – У мене до вас насамкінець одне прохання.

– Слухаю вас.

– Щойно побачите своє начальство, передайте від мого імені, що я прийняв рішення звернутися в прокуратуру з офіційною заявою.

– Про що? – ніби здивувався слідчий.

– Про скоєний у моєму домі злочин.

– Ви маєте на увазі…

– Так, однозначно.

– Тоді все, що стосується справи, нам доведеться забрати з собою. Зокрема й пістолет. І, гадаю, ви не відмовитеся відповісти ще на кілька питань про те, що відбувалося тут у неділю?

6

Ранок приніс сюрпризи.

Розбудив Марту сповнений подиву голос бабусі:

– Уставай скоріше, дитинко! Родіон приїхав.

– Котра година? – Марта підхопилась як ошпарена. – Ох, дідько! Скажи – нехай почекає в машині, мені треба привести себе до ладу. Хоч би вмитися.

Без сніданку під грушею, однак, не обійшлося. Усією компанією.

Родіон був натужно жвавий; Марта мовчала, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. Однак устигла відзначити, що настрій у нього – капець. Свого двоюрідного брата – нібито двоюрідного, поправила себе Марта, – вона таким ще не бачила. І щоб швиденько покінчити з цією комедією, буквально через п’ять хвилин вискочила з-за столу.

– Ти вже допив чай? Ану швидше!

– Марто! – насупився дід. – Що ти собі дозволяєш? Куди тебе несе?

– Усе гаразд. Я ж бо ненадовго – у мене повно справ у місті, і…– Родіон підвівся слідом, затнувшись на півслові: двері дому з гуркотом відчинились, а наступної секунди Марта вже щодуху летіла до хвіртки.

Він порушив слово й таки зателефонував її батькам. Години півтори тому. І пообіцяв, що доправить Марту додому в повному порядку. Федоров смикнувся був їхати сам, і то негайно, але його вдалося відмовити – тільки налякає старих. З Мартою все в порядку, жива й здорова. Вона сама зателефонувала і повідомила, що заночує на дачі в діда з бабусею. Тут слухавку перехопила Олександра, і перше ж її питання було: де Валентин, що з ним?

«Я не в курсі,– відповів Родіон. – Можливо, ваша дочка знає».

Марта нетерпляче крутилася біля машини.

Родіон натиснув кнопку на пульті. Замки спрацювали, і вона відразу плюхнулася на переднє сидіння, залишивши двері зі свого боку відчиненими. Він обійшов машину й сів поруч.

– Ну? – холодно промовила Марта, втупившись просто перед собою. – Чого заявився?

– Ти чому сердишся на мене?

– Бо зі своїми проблемами я впораюся сама. Без твоєї участі.

– Не вийде. Я обіцяв твоїм батькам привезти тебе додому. Просто зараз. Скажи мені: що сталося? Де Валентин? – Родіон раптово схопив її зап’ясток і з силою стис.

– А я звідки знаю! Відпусти! – Марта відсунулася, сіла прямо, задерла підборіддя й пробубоніла, як з папірця: – Ми заблукали, акумулятор здох, висадилися на берег, посварилися й розбіглися. Я пішла лісом, вибралася на трасу