Мирослава Горностаєва - Атарінья

З цими словами Нолофінве простягає руку. В тиші, що запала над майданом, Феанаро, стискає долоню брата, і усміхається – ледь присоромлено, але весело.

- Я твій напівбрат, - всміхнувся і Нолофінве, - але я хочу стати тобі рідним по духу.

Хіба ми не заслужили на мир і спокій? Що нам ділити – ти старший, веди – я ітиму

слідом. І нехай жодна біда не роз’єднає нас!

- Я почув тебе, - мовить Феанаро твердо - хай станеться так…

Цієї миті… Зараз… Ось…

Темрява впала на Валінор.

Весь довгий шлях у пітьмі до пагорбу Короллайре Нерданель думала про те, як умовити…

Умовити коханого пожертвувати собою… Вона-то знала, що жертва не відбудеться, що

Сильмарили вже у Морготових лапах, але сказати про це Феанаро… Він не повірить, та й

що це буде за жертва, замішана на лжі. Він має вибирати сам.

- Обережно,- шепоче Феанаро, - обережно, мій Ясний Вогонь…

В тому житті вона йшла поміж Ельдар, тримаючись за руку Магтана. Феанаро був десь

попереду. Нині вони переплели пальці, наче перед весіллям… Знак радості – знак біди…

Пагорб Короллайре… Камені Кола Судьби… Покорчені тіні на вершині пагорбу – все, що зосталося від Двох Дерев… Згусток світла, що став жіночою постаттю… Мати

Яванна, Валіе Яванна, оплакує своїх дітей…

- О, як же їй має бути боляче, мій meldo… Це все одно, як би ми втратили наших Сімох

і Тьєлпе…

- Ти мати, - голос Феанаро незвично лагідний, - ти маєш це відчувати серцем…

- О, моє серце… Його пронизало дев’ять мечів…

- Про що ти говориш, мій Ясний Вогонь?

- Яванна втратила Дерева, я боюсь втратити вас…

Як мати загиблих дітей обіймала Яванна на верхівці пагорба Тельперіон з Лауреліною, кликала їх по іменам та ніжним назвиськам, звала Сильпіоном та Малінандою, Нінквелоте

та Кулуріеною. І голосінню її відгукувався пісенний плач Ваніяр, а Нолдор роззиралися за

ворогом, і більшість з них все шукала при пасах відсутньої нині зброї.

У спалахах світла почали являтися Валар в Колі Судьби. І тут з кургану донісся голос

Яванни, який віддався в розумі усіх присутніх:

- О, світло дерев… Життєдайне світло Валінору загинуло!

Стогін прокотився між Ельдар, і понуро мовчали Стихії на камінних тронах.

- Навіть наймогутніші з нас, - мовила далі Яванна, - деякі творіння здатні втілити лише

один-єдиний раз. Я породила світло Дерев, та не повторити мені цього вдруге, принаймні –

в цьому Всесвіті. Та частка світла цього зосталася в Каменях, створених Феанаро. Якби я

мала бодай дещицю того світла, то змогла б відродити дерева, бо коріння їхнє ще живе…

Тоді Мелькор не пишався б скоєним вбивством…

Феанаро затремтів, наче в пропасниці. Нерданель обняла його, він хотів вивільнитися з

обіймів, але вона вимовила:

- Meldo… Не покидай мене…

Тепер заговорив Манве, і голос його був схожим на подих бурі, що затихає в гілках

дерев:

- Чи почув ти, Куруфінве Феанаро Фінвіон, слова Яванни? Чи виконаєш її прохання?

Вигнанець в чорному схилив голову. Лице його затулила тяжка завіса волосся. Мовчанка

стала до того нестерпною, що Тулкас гукнув грізно:

- Відповідай, Нолдо, так, або ні! Чи ти наважишся відмовити Яванні, котра створила

світло для твоїх Каменів?

72

- Не поспішай, - прогуркотів низький голос Ауле, - послухай-но мене, Воїне, бо і я є

Творцем… Ми просимо більшого, ніж ти можеш собі уявити. Тож дай Феанаро

поміркувати в спокої.

- Meldo - чує Нерданель свій голос.

-

О, ти теж на їхньому боці, ти теж…

- Meldo… якби це загинули наші сини… Ти

віддав би Сильмарили за Сімох?

- Сини… До чого тут сини? За синів… Віддав

би…

- Два Дерева – діти Яванни. Вона благає для

них порятунку.

- Я не зможу повторити цієї роботи,

vanimelde…

Я

зійду

до

Мандосу,

втомившись життям, як це зробила моя

мати…

- Ти зостанешся тут, коханий… Я завжди

буду поруч…

- Ти не поїхала зі мною до Форменосу… Ти

не пробачила…

- Дев’ять мечів в моєму серці… Я більше

ніколи не покину вас…

- Не покинеш – мене?

- Не покину тебе… Не покину синів… Не

покину Тьєлпе… Не відпущу тебе до

Мандосу. Покину творити… Знищу свої

скульптури і ті дрібнички, які тобі так не до

вподоби. Але порятуй дітей Яванни, бо рятуючи Дерева, ти рятуєш власних дітей…

- Я рятую… дітей…

- Погоджуйся, Феанаро…

- О, якби ти знала, що я відчуваю нині, мій Ясний Вогонь… Але я послухаю тебе, бо

мені погано без тебе… Нам погано без тебе… Без твоїх скульптур і твоїх милих

дрібничок… Нам, дев’ятьом… Якби ти не стояла отут біля мене, і не тримала мене за

руку, я не наважився б ніколи.

Шелест вітру в принишклій траві:

- То ти вирішив, Куруфінве Феанаро Фінвіон?

- Я вирішив… Задля порятунку… дітей… віддам…

- Ти висловив свою волю, - прошепотіло зоряне сяйво, - і ми її зрозуміли.

- Я їду до Форменосу зараз