Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

– Так, Мармі терпіти не може цих світських щигликів. Вона радше триматиме нас під замком, ніж дозволить спілкуватися з усією цією братією.

– Ну, з цим поки можна зачекати. Я не світський щиглик, тож не збираюся на нього перетворюватися. Просто я час від часу люблю трохи розважитися. А ти хіба не любиш, Джо?

– Ой, то й розважайся на здоров’я! Тільки не захоплюйся, добре? Я не хочу, щоб ти став іншим, не таким, як зараз.

– Гаразд. Обіцяю тобі бути святим.

– Тільки не це. Я хочу, щоб ти залишався самим собою. Тоді ми ніколи не розлучимося. Ти ж не станеш таким, як син пана Кінга? У нього було повно грошей, але він тринькав їх направо й наліво, потім якось, п’яний, програвся в карти, втік з дому і підробив підпис батька. Жахливо!

– Ну, дякую тобі, Джо, – уїдливо відгукнувся Лорі. – Значить, ти думаєш, я на таке здатний?

– Ні, звісно, не думаю. Але, кажуть, багатство – то велика спокуса. Коли я про це згадую, мені хочеться, щоб ти не був таким багатієм. Тоді б я менше хвилювалася.

– То ти хвилюєшся за мене, Джо?

– Так. Коли я бачу тебе в поганому настрої. У тебе дуже сильний характер. Якщо ти підеш дурним шляхом, тебе нелегко буде зупинити.

Лорі мовчав.

Так вони і йшли деякий час мовчки, і Джо, дивлячись на сердите обличчя друга, картала себе за зайву відвертість. Нарешті Лорі посміхнувся:

– То що, будеш ще мене вичитувати?

– Звичайно, ні. А що?

– Просто якщо ти збираєшся продовжувати, я краще сяду в омнібус[25]. А якщо ні, пропоную погуляти. Я хочу розповісти тобі дещо цікаве.

– Чесне слово, більше не буду. Розповідай, нумо!

– Гаразд. Пішли. Але це таємниця. І я поділюся з тобою цим, тільки якщо ти мені розкажеш якийсь твій секрет.

– Але в мене їх немає… – почала було Джо, але, згадавши про дещо, замовкла.

– Ой, тільки не треба прикидатися, в тебе це погано виходить! – вигукнув Лорі. – Краще зізнавайся, або я тобі нічого не скажу.

– А в тебе цікава таємниця?

– Ще б пак. Вона про людей, яких ми прекрасно знаємо. Це дуже цікаво. Мені так хочеться тобі все розповісти. Отже, я чекаю.

– А ти не скажеш нікому вдома?

– Чесне слово.

– І дражнити мене не будеш?

– Я ніколи нікого не дражню.

– Зате ти примудряєшся вивідувати таємниці. Ти природжений детектив.

– Що ж, дякую. Тож розповідай.

– Добре, – Джо нахилилася до Лорі й прошепотіла йому на вухо: – Я сьогодні віднесла два оповідання в газету. Мені сказали прийти за відповіддю через тиждень.

– «Ура!» на честь панни Джо Марч, вона принесе славу нашій бідній Америці! – вигукнув Лорі. Він підкинув вгору капелюха, а потім спритно зловив його, викликавши бурхливе захоплення двох качок, чотирьох кішок, п’яти курей і шести хлопчиків-ірландців.

– Та тихше ти! Навряд чи з цього щось вийде. Але мені давно вже кортіло спробувати. Я все одно інакше не заспокоїлася б. Я нікому не казала. Навіщо їх даремно турбувати? Все одно не надрукують.

– Чому ж? А я от певен, що обов’язково надрукують, Джо. Твої розповіді просто класика у порівнянні з тією нісенітницею, яку вони видають! От буде здорово побачити якусь із твоїх історій у пресі! Тоді ми тобою пишатимемося. Адже ти тоді будеш нашою власною письменницею.

У Джо загорілися очі. В словах Лорі чулася віра, а щира похвала друга кожному автору дорожче сотні газетних рецензій.

– А про що твоя таємниця, Лорі? Викладай тепер ти. Інакше я ніколи більше не довірятиму тобі.

– Взагалі-то мені не дуже зручно про це розповідати. Але я не обіцяв мовчати… Все одно я не заспокоюся, поки не поділюся з тобою. Я знаю, де друга рукавичка Мег.

– І це все-е-е? – розчаровано протягнула Джо.

Лорі не відповів. Він усміхнувся і продовжував так, мов вони були старими змовниками:

– Так, майже все, але, коли я розповім до кінця, ти переконаєшся, що це зовсім не дрібниця.

– Ну то кажи.

Тепер Лорі припав до самого вуха Джо й прошепотів всього три слова, яких, однак, виявилося досить, щоб вона з враженим виглядом втупилася на нього.

– Але звідки ти про це знаєш? – різко запитала вона, пройшовши трохи вперед.

– Я бачив її на власні очі, – наздоганяючи її, відповів Лорі.

– Де?

– У кишені.

– Але ж минуло вже багато часу.

– Ото ж бо й воно. Хіба це не романтично?

– Фу, як на мене, це жахливо.

– А що тобі не подобається?

– Усе. По-моєму, це просто нерозумно. Уявляю собі, що скаже Мег!

– Не забувай, це таємниця! Ти ж обіцяла.

– Я не обіцяла.

– Але це малося на увазі. Я казав, що це таємниця.

– Ну, добре, добре. Я нічого поки не скажу. Але, по-моєму, це огидно. Краще б ти мені не говорив.

– Гадав, ти будеш рада.

– Чому? Що в нас заберуть Мег? Ну, дякую!

– Напевно, коли хтось прийде, щоб забрати тебе, ти на це подивишся по-іншому.

– Хотіла б я бачити того, хто наважиться! – стиснувши кулаки, вигукнула Джо.

– Я б теж! – засміявся Лорі.

– По-моєму, таємниці на мене погано діють, – сказала Джо. – Відколи ти мені сказав, я сама не своя.

– Я знаю, що зараз тобі допоможе. Біжімо наввипередки, – запропонував Лорі.

Навколо не було ні душі, лиш гладка дорога простягалася вдалину. Вона виглядала дуже спокусливо, і, не витримавши, Джо побігла вперед. Спочатку вітер зірвав з неї капелюха, потім вона втратила гребінь та шпильки, і все-таки їй не вдалося обійти Лорі. Він прийшов першим і явно радів не тільки перемозі у спортивному змаганні, а й тому, що мав рацію. Адже до того моменту як вони досягли берега річки, очі у Джо знову весело блищали, а з розчервонілого від бігу обличчя зникла похмура тінь, яка з’явилася після розповіді про рукавичку Мег.

– Хотіла б я стати конем, – сказала вона. – Тоді можна бігти довго-довго і не задихатися. Поглянь, на кого я схожа! – І Джо похитала скуйовдженою головою. – Якщо ти справді хочеш стати святим, підбери мої речі.

Джо сіла під кленом, який щедро розсипав на березі купки багряного листя, а Лорі повільно пішов назад. Він уважно вдивлявся в дорогу, щоб не пропустити нічого з особистої власності Джо. Тим часом дівчина знову заплела коси й чекала Лорі, дуже сподіваючись, що, крім нього, ніхто її не побачить, поки вона не приведе до ладу зачіску. Але доля розпорядилася інакше, і в наступну мить Джо помітила підкреслено жіночну й елегантну Мег, одягнену