Річард К. Морган - Зламані янголи

— Чи пошкодження брами, — різко додала Вардані.

— Чи пошкодження брами, — погодився менеджер. — Боюся, капітане, вашій команді доведеться працювати з печерою в її поточному стані. Я не вважаю, що це принесе якісь ризики. Підпірки, які залишили попередні відвідувачі, явно міцні.

— Я бачив підпірки, — відповів Суджіяді. — Зв’язувальний епоксид — не заміна постійній конструкції, але це…

— Сержанта Гансена вони, здається, серйозно вразили, — у гречному тоні Генда відчувалося легке роздратування. — Але якщо ви стурбовані, можете спокійно підсилювати нинішню конструкцію так, як вважаєте за потрібне.

— Я збирався сказати, — рівним голосом промовив Суджіяді, — що підпірки тут ні до чого. Ризик обвалу мене не бентежить. Зате мене надзвичайно сильно бентежить вміст печери.

Вардані відірвалася від свого креслення.

— Що ж, це добре, капітане, — бадьоро промовила вона. — Ви перейшли від ґречної недовіри до надзвичайно сильного збентеження менш ніж за одну добу реального часу. Що саме вас бентежить?

Суджіяді явно знітився.

— Цей артефакт, — сказав він. — Ви стверджуєте, що це — брама. Чи можете ви якось мені гарантувати, що крізь неї з іншого боку нічого не пройде?

— Ні.

— Ви уявляєте собі, що може крізь них пройти?

Вардані всміхнулася.

— Ні.

— Тоді вибачте, пані Вардані. З військової точки зору доцільно, щоб основне озброєння «Наґіні» було постійно на неї націлене.

— Це не військова операція, капітане, — тепер Генд демонстративно нудьгував. — Я гадав, що чітко дав це зрозуміти під час інструктажу. Ви берете участь у комерційній ініціативі, а зважаючи на специфіку нашої комерційної діяльності, артефакт не можна відкривати для огляду з повітря, поки він не захищений договором. За умовами Хартії про інкорпорацію це станеться лише після того, те, що перебуває по інший бік порталу, буде позначено буєм власності «Мандрейк».

— А якщо брама вирішить відчинитися, коли ми ще будемо не готові, і з неї вилізе щось вороже?

— Щось вороже? — Вардані, явно звеселившись, відклала свою дошку пам’яті. — Що саме, наприклад?

— Ви, пані Вардані, змогли б оцінити це краще, ніж я, — сухо відповів Суджіяді. — Мене турбує лише безпека цієї експедиції.

— Вони не були вампірами, капітане, — втомлено зітхнула Вардані.

— Прошу?

— Марсіяни. Вони не були вампірами. І демонами не були. Вони були всього-на-всього технологічно просунутою расою з крилами. Ось і все. По інший бік від цієї штуки, — вона тицьнула пальцем кудись у бік каменів, — немає нічого такого, чого ми не змогли б за кілька тисяч років побудувати самі. Звісно, якщо зможемо дати раду своїй схильності до мілітаризму.

— Це слід сприймати як образу, пані Вардані?

— Сприймайте це як хочете, капітане. Ми всі вже повільно вмираємо від радіаційного отруєння. Вчора кілометрів за двадцять п’ять у тому напрямку випарували сто тисяч людей. Це зробили вояки, — її голос почав підвищуватись і злегка затремтів. — У будь-якому іншому місці приблизно на шістдесяти відсотках площі суходолу цієї планети у вас чудові шанси загинути передчасною насильницькою смертю. Від рук вояків. Деінде вас заморять голодом або заб’ють до смерті в таборі за незгоду з поточним політичним курсом. І цю послугу нам теж люб’язно надають вояки. Може, мені додати ще щось, аби вам стало зрозуміло, як я сприймаю мілітаризм?

— Пані Вардані, — в Гендовому голосі з’явилася сильна напруженість, якої я ще не помічав. Під трапом Гансен, Шнайдер і Цзян відірвалися від свого заняття й подивилися туди, де підвищувалися голоси. — На мою думку, ми відхиляємося від теми. Ми обговорювали безпеку.

— Та невже?! — Вардані видушила з себе невпевнений смішок, і її голос вирівнявся. — Що ж, капітане. Доводжу до вашого відома, що я вже сім десятиліть є кваліфікованим археологістом і жодного разу за цей час не бачила доказів на користь того, що марсіяни вигадали щось неприємніше за те, що вже влаштували на поверхні Санкції-IV такі люди, як ви. Якщо не брати до уваги таку дрібницю, як випади з Заубервілля, вам, мабуть, наразі безпечніше сидіти перед цією брамою, ніж у будь-якій іншій точці північної півкулі.

Ненадовго запала тиша.

— Можливо, основні гармати «Нагіні» варто націлити на вхід до печери, — припустив я. — Ефект буде такий самий. Власне, з дистанційним моніторингом це буде ще краще. Якщо прийдуть монстри з півметровими іклами, ми зможемо обвалити на них тунель.

— Добра думка, — Генд з позірною невимушеністю обережно став у отворі люка між Вардані та Суджіяді. — Виглядає на те, що це — найкращий компроміс, чи не так, капітане?

Суджіяді зрозумів позу менеджера і вловив натяк. Віддав честь і розвернувся на підборах. Спускаючись із трапа, він підняв очі, коли йшов повз мене. Він ще не навчився добре контролювати вираз свого нового маорійського обличчя. Він видавався зрадженим.

Невинність трапляється там, де її геть не очікуєш.

На початку трапа він зачепився ногою об труп мартина і трохи заточився, а тоді відкинув цю купку пір’я ногою, здійнявши хмару бірюзового піску.

— Гансене, — напружено гукнув він. — Цзяне. Приберіть усю цю фігню з пляжу. Його треба розчистити в радіусі двохсот метрів довкола корабля.

Оле Гансен звів брову й іронічно козирнув. Суджіяді цього не бачив, бо вже побрів до краю води.

Щось було не так.

Гансен і Цзян прибрали трупи мартинів за допомогою двох двигунів від грав-байків експедиції, здійнявши бурю по коліно з пір’я та піску. У звільненому ними просторі довкола «Наґіні» швидко утворився табір; його зведення прискорилося, коли з траулера повернулися Депре, Вонґсават і Крукшенк. Коли остаточно стемніло, з піску виросло п’ять булькобудів, які оточили неправильним колом штурмовий корабель. Вони мали однаковий розмір, були вкриті хамелеохромом і не виділялися нічим, окрім маленьких ілюмінієвих цифр над кожними дверима. В кожному буді було облаштовано чотири спальні місця у двох спальнях, розділених житловим приміщенням посередині. Але дві конструкції були зібрані в нестандартний спосіб, і ліжкомісць там було вдвічі менше; одна мала слугувати приміщенням для загальних зборів, а інша — лабораторією Тані Вардані.

Там я знайшов археологістку, яка й досі щось креслила.

Люк був відкритий, нещодавно оброблений лазером і тримався на епоксидному зварювальному шві, який досі злегка пахнув смолою. Я торкнувся сигнальної панелі й нахилився всередину.

— Чого треба? — запитала вона, не відриваючись від свого заняття.

— Це я.

— Я знаю, хто це, Ковачу. Чого тобі треба?

— Запрошення за поріг?

Вона перестала креслити й зітхнула, але очей так і не підняла.

— Ковачу, ми більше не в віртуалі. Я…

— Я не потрахатися хотів.

Вона завагалась, а тоді спокійно зазирнула мені в очі.

— Байдуже.

— То мені можна зайти?

— Заходь на здоров’я.

Я прослизнув у вхід і пішов туди, де сиділа