Річард К. Морган - Зламані янголи

— Байдуже, — я закотив очі. — Суть ось у чому: без тіл це — всього-на-всього рибальське судно, яке хтось не забрав. Напередодні світової революції це не привертає багато уваги.

— Привертає, якщо судно було орендовано в Заубервіллі, — хитнув головою Суджіяді. — А якщо й куплено, то це все одно подія місцевого масштабу. Ким були ці хлопці? Хіба там не траулер старого Чана? Та ну тебе, Ковачу, тут же всього кілометрів із двадцять п’ять.

— Немає причин вважати, що це судно місцеве, — я показав рукою на спокійний океан. — На цій планеті на такому човнику можна допливти аж до Буткінарі, жодного разу не проливши кави.

— Так, але тіла можна сховати від повітряного стеження, закинувши їх на камбуз разом із рештою мотлоху, — заперечила Крукшенк. — Нічого не сходиться.

Люк Депре потягнувся вгору і трохи ворухнув сіть. Черепи загойдались і нахилилися.

— Пам’ятей немає, — зауважив він. — Їх опустили в воду, щоб позбутися всіх інших ідентифікаторів. Гадаю, це швидше, ніж залишити їх пацюкам.

— Залежить від пацюків.

— А ви що, експерт?

— Можливо, це було поховання, — припустила Амелі Вонґсават.

— У сіті?

— Ми гайнуємо час, — голосно промовив Суджіяді. — Депре, зніми їх, загорни й поклади туди, де їх не погризуть пацюки. Згодом ми проведемо на «Наґіні» аутопсію за допомогою автохірурга. Вонґсават і Крукшенк, пройдіть цим судном від дзьоба до задньої частини. Пошукайте те, що може підказати нам, що тут сталося.

— Правильно казати «від носа до корми», сер, — ґречно зауважила Вонґсават.

— Дрібниці. Що завгодно, що може щось нам розповісти. Можливо, одяг із цих двох або… — він хитнув головою: недоречні нові деталі його дратували. — Що завгодно. Абсолютно що завгодно. Вперед. Лейтенанте Ковач, ходіть зі мною. Я хочу перевірити нашу периметрову систему оборони.

— Звісно, — я проковтнув цю брехню з легкою усмішкою.

Суджіяді не хотів перевіряти периметр. Він, як і я, бачив резюме Сунь і Гансена. Їхня робота не потребувала перевірки.

Він не хотів оглядати периметр.

Він хотів побачити браму.

Розділ двадцятий

Шнайдер уже кілька разів описав її. Вардані намалювала мені її ескіз у мить затишшя в Роспіноеджі. Візуалізаційна майстерня на Анґкор-роуд створила з додатку Вардані до пропозиції «Мандрейк» тривимірне графічне зображення. Згодом Генд пропустив зображення через апаратуру «Мандрейк», і та виростила з нього повноцінний конструкт, яким ми могли ходити у віртуалі.

Він і близько не відображав дійсності.

Вона стояла в рукотворній печері, наче якесь вертикально розтягнуте видіння дименсіоналістської школи, якийсь елемент кошмарного техномілітарного пейзажу Млонґо чи Осупіле. Споруда відзначалася кощавим каркасом — наче зібрали спиною до спини у фалангу для оборони шість-сім десятиметрових кажанів-вампірів. Пасивною відкритістю, з якою асоціюється слово «брама», навіть не пахло. Загалом у м’якому світлі, що проникало крізь тріщини у камінні вгорі, здавалося, ніби споруда пригнулася в очікуванні.

Її основа була трикутна, кожна її сторона була завдовжки метрів із п’ять, хоча нижні її краї скидалися не стільки на геометричну фігуру, скільки на щось вросле в землю, наче коріння дерева. Вона складалася зі сплаву, який я вже бачив у марсіянській архітектурі, зі щільною каламутно-чорною поверхнею, на дотик схожою на мармур чи онікс, але завжди з невеликим статичним зарядом. Тьмяно-зелені та рубінові панелі з техногліфами були оточували нижню частину споруди вигадливими неправильними хвилями, але здіймалися над землею щонайбільше на півтора метра. Ближче до цієї межі символи неначе втрачали зв’язність і силу — тоншали, ставали не такими чіткими, навіть стиль гравірування здавався більш невпевненим. Як згодом сказала Сунь, марсіянські технології наче боялися підійти надто близько до свого творіння на постаменті вгорі.

Вгорі споруда, здіймаючись, стрімко згорталась і утворювала зі стисненого чорного сплаву низку кутів і ребер, що тягнулися вгору, закінчуючись коротким шпилем. У довгих прогалинах між складками чорні плями на сплаві блякнули, стаючи брудно-прозорими, а всередині них контури наче продовжували згортатися так, що цьому неможливо було дати визначення і на це було боляче довго дивитися.

— Тепер вірите? — запитав я Суджіяді, який витріщався біля мене. Він відповів не одразу, а коли таки відповів, у його голосі відчувалося те саме легке отетеріння, з яким говорила по внутрішньому зв’язку Сунь Ліпін.

— Вона не нерухома, — тихо сказав він. — Вона ніби… Рухається. Наче обертається.

— Може, й так, — Сунь пішла разом з нами, лишивши решту команди біля «Наґіні». Вочевидь, нікому не кортіло проводити час у печері чи біля печери.

— Це має бути гілерпросторовим каналом зв’язку, — пояснив я й відступив, намагаючись звільнитися від влади, якій нас підпорядковувала чужа геометрія споруди. — Якщо він безперервно кудись тягнеться, то він, можливо, рухається в гіперпросторі навіть закритий.

— А може, він працює циклічно, — припустила Сунь. — Як маяк.

Бентега.

Я відчув, як вона пройняла мене, і водночас помітив, як її тінь промайнула на обличчі Суджіяді. Те, що ми застрягли тут, на цій оголеній косі, вже було кепсько, а тепер до нас дійшло, що предмет, який ми прийшли розблокувати, може надсилати закличні сигнали у практично невідомий нашому виду вимір.

— Тут нам знадобиться освітлення, — сказав я.

Чари розвіялися. Суджіяді несамовито закліпав і поглянув на промені світла згори — на небо надворі насувався вечір, і вони досить швидко блякнули.

— Ми її підірвемо, — сказав він.

Я стривожено перезирнувся з Сунь і насторожено запитав:

— Що підірвемо?

Суджіяді змахнув рукою.

— Скелю. «Наґіні» оснащена фронтальною ультравібраційною батареєю для наземного штурму. Гансен має зуміти прибрати все аж до цього місця, навіть не подряпавши артефакт.

Сунь кашлянула.

— Не думаю, що це схвалить командир Генд, сер. Він наказав мені принести дотемна комплект ламп Анжьє. А пані Вардані попросила встановити системи дистанційного моніторингу, щоб їй можна було безпосередньо працювати над воротами у…

— Гаразд, лейтенанте. Дякую, — Суджіяді ще раз оглянув печеру. — Я поговорю з командиром Гендом.

Він вийшов. Я глянув на Сунь і підморгнув.

— Хотів би я почути цю розмову, — сказав я.

На борту «Наґіні» Гансен, Шнайдер і Цзян зводили перший булькобуд швидкого розгортання. Генд засів в одному кутку вантажного люка штурмового судна й дивився, як Вардані, сидячи по-турецьки, накреслює щось на дошці пам’яті. Він здавався несподівано молодшим через вираз безтурботного зачудування на обличчі.

— Якась проблема, капітане? — запитав він, коли ми піднялися по трапу.

— Ота штука, — промовив Суджіяді, тицьнувши великим пальцем собі за плече, — вона має бути надворі. Там ми зможемо за нею стежити. Зараз я накажу Гансену прибрати каміння за допомогою вібровибухів.

— Це виключено, — Генд знову почав стежити за діями археологістки. — На цьому етапі ми не можемо допустити ризику